(!НІ!)
Його думки перервав крутий вихор темряви, і він ковзнув його спіраллю вниз, немов по змащеній гірці, і все кружляв та кружляв униз, до тих снів, що могли там чекати.
Його передозування виявили о першій тридцять п’ять ночі, а вже за чверть години оголосили мертвим. Молоденька чергова медсестра перебувала під впливом злегка іронічної чемності містера Денкера, тож не стримала сліз. Ця католичка ніяк не могла втямити, чому такий приємний літній чоловік, що вже потроху одужував, вирішив таке скоїти й приректи свою безсмертну душу на вічні муки в пеклі.
26
Суботніми ранками в домівці Боуденів раніше дев’ятої ніхто не прокидався. Цього ранку о дев’ятій тридцять Тод із батьком читали за столом, а Моніка (вона завше насилу продирала очі) мовчки, усе ще в полоні своїх снів, подала їм яєчню-бовтанку, сік та каву. Тод читав науково-фантастичний роман у паперовій обкладинці, а Дік із головою пірнув у «Архітектурний дайджест», коли об вхідні двері з виляском вдарилася газета.
— Тату, хочеш, я заберу?
— Я сам.
Дік сходив по газету й знову сів до столу снідати, та раптом, глянувши на першу сторінку, заглитнувся кавою.
— Діку, що там таке? — стривожилася Моніка й квапливо підійшла до нього.
Дік викашлював каву, що пішла не в те горло, і поки Тод з легким подивом дивився на нього поверх книжки в м’якій обкладинці, Моніка поплескала чоловіка кулаком у спину. Після третього удару її погляд упав на газетний заголовок і рука зависла в повітрі — Моніка застигла, мов статуя. Очі в неї полізли на лоба. Здавалося, ще трохи, і вони виваляться на стіл.
— Святий Боже на небесах! — насилу витиснув із себе Дік Боуден.
— Невже це… повірити не можу… — почала Моніка, та й замовкла. Вона глянула на Тода. — Ой, синку…
Батько теж дивився на нього.
Не на жарт стривожившись, Тод встав із-за столу й підійшов до батька.
— Що там таке?
— Містер Денкер… — от і все, що зміг вимовити Дік.
Тод пробіг очима заголовок, і все стало зрозуміло. Темні літери проголошували: «НАЦИСТ-УТІКАЧ СКОЮЄ САМОГУБСТВО В ЛІКАРНІ САНТА-ДОНАТО». Під ними було дві фотографії, одна біля одної. Обидві Тод бачив раніше. На одній був Артур Денкер, на шість років молодший і жвавіший. Тод знав, що той знімок клацнув вуличний фотограф-хіпі, а старий викупив його тільки тому, що не хотів, аби фото випадково потрапило не в ті руки. А інша фотографія демонструвала офіцера СС Курта Дюссандера з офіцерським стеком, недбало (а хтось би сказав — з погордою) закинутим під пахву, у кашкеті, зсунутому на один бік.
Якщо в них була фотографія, котру зробив хіпі, це означало, що вони вже побували в його будинку.
Тод пожирав очима статтю, до нестями швидко прокручуючи в голові деталі. Жодної згадки про бомжів. Але трупи мусили знайти, а коли знайдуть, галасу буде на весь світ. «КОМЕНДАНТ ПАТИНА УЗЯВСЯ ЗА СТАРЕ, КОШМАР У ПІДВАЛІ НАЦИСТА. ВІН НІКОЛИ НЕ ПЕРЕСТАВАВ УБИВАТИ».
Тод похитнувся.
Він чув, як десь далеко відлунює пронизливий крик матері: «Діку, лови його! Він непритомніє!»
Це слово
(нерптомнієнепритомнієнепртмнйе)
повторювалося знову і знову. Він невиразно відчув, як його хапає батькова рука, а потім якийсь час Тод не відчував нічого і зовсім нічого не чув.
27
Ед Френч розгорнув газету саме коли їв тістечко з листкового тіста. Він поперхнувся, видав якийсь дивний здушений звук, і розчленована випічка розлетілася по всьому столі.
— Едді! — занепокоєно озвалася до нього Сондра. — Що з тобою?
— Татко вдавився, татко вдавився, — радісно оголосила крихітка Норма й стала допомагати матері, коли та заходилася ляскати Еда долонею по спині. Але Ед майже не відчував ударів. Виряченими очима він досі витріщався на газету.
— Едді, що таке? — знову поцікавилася Сондра.
— Він! Він! — прогорлав Ед, стромляючи пальцем у газету, та так наполегливо, що пробив нігтем усю секцію А. — Цей чоловік! Лорд Пітер!
— Господи, та що ти таке го…
— Це дід Тода Боудена!
— Що? Воєнний злочинець? Едді, не дурій!
— Але це він! — замалим не простогнав Ед. — Господи Ісусе всемогутній, це ж він!
Сондра Френч пильним поглядом подивилася на фотографію.
— Анітрохи він не схожий на Пітера Вімзі, — зрештою ухвалила вердикт вона.