— Як агента мого уряду Боуден цікавить мене лише у зв’язку з тим, що він міг знати про контакти Дюссандера з рештками нацистського підпілля. Але як людину, мене цей хлопець цікавить усе більше й більше. Хотів би я знати, що примушує його діяти. І знати причину цього. Я шукаю задовільні відповіді на ці запитання й усе частіше ловлю себе на тому, що запитую: «Що ще?»
— Але…
— Як думаєш, питаю я в себе самого, ті звірства, у яких Дюссандер брав участь, могли привабити до нього хлопця? Це нечестива думка, кажу я собі. Те, що коїлося в таборах, досі має таку непереборну силу, що на саму згадку шлунок тріпоче від нудоти. Я сам її відчуваю, хоча з усіх моїх близьких родичів у таборі був лише мій дід, він помер, коли мені було три роки. Але, можливо, у тому, що вчиняли німці, для нас усіх криється щось привабливе, щось таке, що лоскоче нерви й дає втіху — щось таке, що відкриває катакомби уяви. Може, частково наш страх і переляк пояснюються тим, що в глибині душі ми знаємо — за сприятливих (чи несприятливих) обставин ми самі охоче збудували б такі табори й пішли туди працювати. Чорний щасливий збіг. Можливо, ми знаємо, що за сприятливих обставин тварюки, які живуть у темряві катакомб, охоче повиповзали б на світло. І на кого б вони були схожі, як ви думаєте? На психічно хворих фюрерів із пасмом на лобі й вусами з вакси, які з криками «хайль» розбіглися б на всі боки? На червоних дияволів, демонів чи драконів, що ширяють на смердючих рептилячих крилах?
— Я не знаю, — мовив Ричлер.
— Я гадаю, що в більшості своїй вони були б схожі на пересічних бухгалтерів. Вузьколобих людців із діаграмами, схемами виробничих процесів та електронними калькуляторами, у повній бойовій готовності почати максимізацію коефіцієнта знищення, щоб наступного разу ми могли замордувати мільйонів двадцять-тридцять замість якихось нещасних семи, восьми чи дванадцяти. І деякі з цих бухгалтерів були б вельми схожі на Тода Боудена.
— Ти не менш моторошний, ніж він, — повідомив йому Ричлер.
Вайзкопф кивнув.
— Тема така, моторошна. А всі ті мертві люди й тварини в Дюссандера в підвалі… це теж було моторошно, хіба ні? Тобі ніколи не спадало на думку, що почати цей хлопець міг з того, що його просто зацікавили концтабори? То було просто захоплення, що не надто відрізнялося від хобі тих малих, які збирають монети й марки або люблять читати романи про відчайдухів з Дикого Заходу? І до Дюссандера він пішов, щоб добути інформацію з перших рук?
— Вуст, — пробурмотів Вайзкопф, але його виправлення потонуло в гуркоті наступної вантажівки, яка їх проминала. «БАДВАЙЗЕР» було написано на борті літерами в людський зріст. «Що за дивна країна, — подумав Вайзкопф і знову запалив цигарку. — Вони не розуміють, як ми можемо жити в оточенні напівбожевільних арабів, але якби я бодай два роки прожив тут, то дістав би нервовий зрив». — Можливо. А може, це просто нереально — стояти поблизу штабелів мертвих тіл і не замаститися.
29
За коротуном, що зайшов у відділок, тягнувся шлейф смороду. Тхнуло від нього гнилими бананами, кремом для волосся «Вайлдрут», тарганячим лайном і нутрощами міського сміттєвоза наприкінці важкого робочого ранку. Були на ньому бувалі в бувальцях штани з візерунком-«ялинкою», подерта сіра казенна сорочка й вицвіла синя куртка від спортивного костюма з майже до кінця відірваною змійкою, що звисала, наче разок зубів на шиї в пігмея. Підошви взуття трималися вкупі з верхніми його частинами завдяки «суперклею». На голові сидів смердячий капелюх. Коротун був схожий на смерть, яка страждає від похмілля.
— Ой, Господи, іди звідси! — закричав на нього черговий сержант. — Гепе, тебе ніхто не заарештовував! Богом клянуся! Іменем матері клянуся! Забирайся звідси, я хочу знову дихати.
— Мені треба поговорити з лейтенантом Бозменом.
— Гепе, він помер. Ми тут усі через це затрахані. Вимітайся, дай нам спокійно пожуритися.
— Мені треба поговорити з лейтенантом Бозменом! — підвищуючи голос, повторив Геп. З його рота виливався в повітря аромат віддиху: соковита напівперетравлена суміш піци, льодяників «голз» із ментолом та евкаліптом і солодкого червоного вина.
— Він поїхав у Сіам, у справі, Гепе. Ану, греби звідси. Там десь упадеш, зжереш лампочку.
— Мені треба поговорити з лейтенантом Бозменом, і я нікуди звідси не піду, поки не поговорю!
Черговий сержант прожогом вискочив із кімнати. А за п’ять хвилин повернувся з Бозменом, худим, сутулуватим чоловіком років п’ятдесяти.