— На моєму місці мав бути ти, Ґордоне. Це мав бути ти.
7
«Місто самців», автор: Ґордон Лачанс. Уперше опубліковано в часописі «Ґринспан Квотерлі», № 45, осінь 1970 року. Друкується з дозволу автора.
Березень.
Чико стоїть біля вікна, схрестивши руки, ліктями спираючись на перетинку, що розділяє верхню та нижню шибки, дивиться надвір, скло вкривається туманом його віддиху. Животом відчуває подмух протягу. Нижньої справа шибки немає. Замість неї — шмат картону.
— Чико.
Він не повертається. Вона більше не говорить. Він бачить її примару у склі: сидить у його ліжку, простирадла зібгані й стримлять догори, помітно протестуючи проти сили тяжіння. Туш глибокими чорними западинами розпливлася в неї довкола очей.
Чико мандрує поглядом повз її примару й далі, за стіни будинку. Дощ іде. Він з’їдає клапті снігу й оголює залисини землі. Він бачить пожухлу торішню траву, пластмасову іграшку (Білліну), іржаві граблі. «додж» його брата Джонні стоїть на домкраті, знешинені колеса стирчать, мов культі. Він згадує, як вони з Джонні вовтузилися з цією махиною, а по старенькому транзисторному радіоприймачу Джонні станція «WLAM», що в Льюїстоні, транслювала суперхіти й старі пісні. Час від часу Джонні простягав йому пиво.
— Чико, вона бігатиме, як дурна, — казав йому Джонні. — Зжере все полотно цієї дороги від Ґейтс-Фолза до Касл-Рока. Дай-но тільки той важіль «Герст» вставимо.
Але це було тоді, а тепер було тепер.
За «доджем» Джонні починалася дорога. Траса чотирнадцять, на південь тягнеться до Портленда й Нью-Гемпшира, на північ — аж до Канади, якщо повернути ліворуч на СШ-один у Томастоні.
— Місто самців, — каже Чико, звертаючись до скла. І закурює сигарету.
— Що?
— Нічого, бейбі.
— Чико? — Її голос звучить спантеличено. Йому доведеться поміняти простирадло, поки тато не повернувся. З неї текла кров.
— Що?
— Я кохаю тебе, Чико.
— Добре.
Бруднющий березень. «Стара ти хвойда, — думає Чико. — Стара, зашпортана, із відвислими цицьками хвойда-березень, з обличчям, залитим дощем».
— У цій кімнаті колись жив Джонні, — ні сіло ні впало каже він.
— Хто?
— Мій брат.
— А-а. І де він тепер?
— У війську, — відповідає Чико. Але Джонні не у війську. Минулого літа він працював на спідвеї «Оксфорд-плейнз», одна машина втратила керування, її понесло через внутрішнє поле в зону піт-стопу, де Джонні саме міняв задні шини на прокачаному сток-карі «шеві». Йому волали, щоб тікав, але Джонні не почув. Серед тих, хто волав, був брат Джонні Чико.
— Тобі не холодно? — питає вона.
— Ні. Ну, у ноги. Трохи.
І раптом він думає: «О Господи. Із Джонні не сталося нічого такого, чого рано чи пізно не скоїться з тобою». Він так і бачить це знову: «Форд Мустанґ» заносить, хребці його брата випинаються разком тіней і вм’ятин на білому тлі його футболки «Гейнс» — він саме сидів навпочіпки, знімаючи задню шину з «шеві». Йому вистачає часу, щоб розгледіти, як із покришок некерованого «мустанга» злазить шар гуми, а відвислий глушник креше іскри з поверхні поля. Він налетів на Джонні тоді, коли хлопець спробував зіп’ястися на ноги. А далі все поглинув жовтий спалах полум’я.