«Що ж, — думає Чико, — усе могло відбуватися й повільно». І згадує свого діда. Запахи лікарні. Красунечки-медсестри виносять судна. Останній видих, шурхотливий, як папір. Хіба буває нормальний спосіб?
Він здригається й думає про Бога. Торкається маленького медальйона зі святим Христофором, що теліпається на ланцюжку в нього на шиї. Він не католик і, певна річ, не мексиканець. Насправді його звуть Едвард Мей, а прізвисько Чико йому дали друзі, бо він чорнявий і мастить волосся «Брилькремом», а ще взуває чоботи з вузькими носками та кубинськими підборами. Не католик, але цей медальйон носить. Може, якби в Джонні теж такий був, некерований «мустанґ» пролетів би повз нього. Ніколи не знаєш.
Він курить і невідривно дивиться у вікно, а дівчина в нього за спиною вилазить із ліжка й швидким кроком, замалим не дрібочучи, іде до нього. Може, боїться, що він озирнеться й гляне на неї. Вона кладе теплу долоню йому на спину. Груди туляться до нього збоку. Живіт торкається його сідниць.
— Ой. Дуже холодно.
— Лише в цьому місці.
— Чико, ти мене кохаєш?
— А то! — недбало кидає він, а потім, посерйознішавши: — Ти була цілкою.
— А яке це має…
— Ти була незаймана.
Рука пробирається вище. Палець водить по шкірі на заглибині його потилиці.
— Я ж тобі казала, хіба ні?
— Важко було? Боліло?
Вона сміється.
— Ні. Але я боялася.
Вони споглядають дощ. Повз будинок, здіймаючи фонтан бризок, пролітає новий «олдсмобіль».
— Місто самців, — каже Чико.
— Що?
— Цей тип. Він їде в Місто самців. На своїй новій самцевій тачці.
Вона цілує те місце, якого лагідно торкався її палець, але він відмахується від неї, як від набридливої мухи.
— Що таке?
Він розвертається до неї. Вона мигцем позирає на його член і швидко переводить погляд на обличчя. Руки сіпаються від бажання прикритися, а тоді вона згадує, що в кіно такого ніколи не роблять, тож знову їх опускає. Волосся в неї чорне, шкіра — біла, мов сніг, із кремовим відтінком. Груди пружні, а от живіт міг би бути й пласкішим. «Ще один ґандж, — думає Чико, — який нагадує, що це не кіно».
— Джейн?
— Що? — Він відчуває, що скоро буде готовий. Ще не зовсім, але скоро.
— Усе нормально, — каже він. — Ми друзі. — Він пожирає її поглядом, вбираючи все, до чого тільки може дотягтися. А тоді знову дивиться на її обличчя — і вона шаріється. — Нічого, що я на тебе дивлюся?
— Я… так. Так, Чико.
Вона відступає на крок, заплющує очі, сідає на ліжко й відхиляється назад, розставляючи ноги. Він бачить її всю цілком. М’язи, м’язики на внутрішньому боці стегон… вони безконтрольно сіпаються, і раптом це збуджує його сильніше, ніж напнуті конуси її грудей чи ніжно-рожева перлина пизди. У ньому тремтить збудження — цей дурко, клоун Бозо на пружині. Кохання, може, і таке божественне, яким його оспівують поети, думає він, але секс — це клоун Бозо, що стрибає на пружині. Як, узагалі, може жінка дивитися на стоячий член і не розреготатися, мов ненормальна?
Дощ періщить у дах, у шибки, у просяклу ним латку картону, що затуляє дірку внизу, де немає скла. Він кладе руку на груди, вичікуючи моменту, наче давній римлянин, що збирається виголосити промову. Рука холодна. Він її опускає.
— Розплющ очі. Я сказав, ми друзі.
Вона слухняно підкорюється. Дивиться на нього. Очі в неї міняться фіалковою барвою. Дощ, стікаючи по склу, лягає струмками відбитків їй на обличчя, шию, груди. Живіт тепер видається пласким, у цій позі, коли вона розтяглася на ліжку. То мить її досконалості.
— О, — мовить вона. — Ой, Чико, таке дивне відчуття. — Її тілом пробігає дрож. Вона мимохіть стискає пальчики ніг. Йому видно тильний бік її стіп. Шкіра там рожева. — Чико. Чико.
Він приступає до неї. Його тіло тремтить, й очі в неї широко розплющуються. Вона щось говорить, одне слово, але він не може розібрати. А питати не час. Він стає перед нею на одне коліно й зосереджено-насуплено дивиться на підлогу, торкаючись її ніг трохи вище коліна. Вимірює хвилю, що наростає в ньому. Її потяг бездумний, фантастичний. Він ще трохи вичікує.
Єдиний звук — лунке цокотіння будильника на тумбочці біля ліжка, що мідними ніжками спирається на стос коміксів про Спайдермена. Її дихання тріпоче все швидше й швидше. Його м’язи м’яко переливаються під шкірою, бо він рвучко підводиться й подається вперед. Вони починають. Цього разу вже краще. Надворі дощ наполегливо змиває сніг.