— Не знаю, — шкіриться Чико. — Якщо будеш слухняним і цілий тиждень щовечора перед вечерею цілуватимеш мою туфлю. — Він скуйовджує Біллі волосся. Той верещить, сміється і штовхає його кулаком.
— Так, ану припинили, — каже їм Сем Мей, заходячи в кімнату. — Не казіться. Ви знаєте, як ваша мати ставиться до дурних пустощів. — Він ослабив краватку й розщебнув верхній ґудзик сорочки. На тарілці в нього лежать три червоні хот-доґи, закладені в білі булки, а поряд із ними вмощено слоїк із гірчицею. — Едді, де ти був?
— У Джейн.
У туалеті шумить бачок. Вірджинія. Чико думає про те, чи не залишила Джейн на раковині волосся, чи губну помаду, чи заколку.
— Даремно ти не поїхав з нами до дядька Піта й тітки Енн, — каже йому батько. І за три укуси розправляється з сосискою. — Едді, ти, узагалі, стаєш наче чужий. Мені це не подобається. Поки що ми тобі забезпечуємо хліб і дах над головою.
— Такий собі хліб, — пирхає Чико. — Такий собі дах.
Сем стріляє в нього поглядом. Він ображений, та на зміну образі швидко приходить гнів. Коли він розтуляє рота, щоб заговорити, Чико бачить, що зуби в нього жовті від гірчиці, і відчуває легкий напад нудоти.
— Язика припни. Розпускаєш занадто. Шмаркач ти ще, щоб зі мною так говорити.
Чико знизує плечима, відрізає скибку від буханки «Диво-хліба», що лежить на спеціальному телестолику для їдла біля батькового крісла, і щедро поливає її кетчупом.
— Усе одно ще три місяці, і я звідси поїду.
— Не зрозумів. Про що це ти?
— Відремонтую машину Джонні й поїду в Каліфорнію. Пошукаю роботи.
— А, ясно. Зрозуміло. — Його батько — здоровань, незграбний здоровило, але Чико думає, що після одруження з Вірджинією, він здрібнів. А після смерті Джонні здрібнів ще дужче. І подумки повторює собі те, що сказав Джейн: «Мій брат — можливо, але не я». І навздогін: «Грай на своєму диджериду, Блю». — Ти на тій машині не те що в Канаду — до Касл-Рока не доїдеш.
— Ти думаєш? То побачиш, блять, як за мною аж закуріє.
Якусь мить батько лише пильно дивиться на нього, а потім жбурляє в нього сосискою, яку тримає в руці. Вона вдаряє Чико в груди, розбризкуючи по светру й кріслу гірчицю.
— Ще раз це слово скажеш, і я тобі носа зламаю. Ти диви на нього, який розумник.
Чико підбирає сосиску й дивиться на неї. Дешева червона сосиска, вимащена французькою гірчицею. «Намастіть трохи сонячного світла». Чико кидає нею в батька. Сем підводиться, його обличчя червоне, як стара цегла, на лобі пульсує вена. Стегном він зачіпляє телестолик, і той перекидається. У дверях кухні стоїть і дивиться на них Біллі. Він і собі набрав на тарілку сосисок і квасолі, але тарілка перехилилася, і квасолева підливка стікає на підлогу. Очі в Біллі широко розплющені, губи тремтять. По телевізору Карл Стормер та його «Сільські бакару» в карколомному темпі награють кантрі-баладу «Довга чорна вуаль».
— Ти їх ростиш, виховуєш, а вони потім плюють тобі в лице, — нечітко промовляє батько. — Отаке. Отак-от воно й буває. — Він наосліп промацує сидіння крісла й знаходить-таки недоїдену сосиску. Затискає її в кулаку, мов надкушений фалос. А потім — неймовірно, проте береться їсти… і Чико бачить, як по його щоках стікають сльози. — Отаке. Плюють на тебе. Так воно буває.
— А навіщо ти на ній женився?! — кричить на нього Чико, але прикушує язика, перш ніж із нього зриваються наступні слова: «Якби ти на ній не женився, Джонні був би зараз живий».
— А це вже не твоє собаче діло! — крізь сльози горлає Сем Мей. — Це моє діло!
— Та ти що?! — волає Чико. — Невже? Мені всього-на-всього треба жити з нею! Мені й Біллі, нам треба жити з нею! Дивитися, як вона з тебе всі соки тягне! А ти навіть не знаєш…
— Чого? — Зненацька батьків голос стишується, стає зловісним. Шмат сосиски, затиснутий у кулаці, стирчить, немов скривавлений уламок кістки. — Чого я не знаю?
— Не знаєш, який ти дурень, — каже Чико, нажаханий тим, що тільки-но мало не зірвалося з його губ.
— Краще замовкни, негайно, — радить батько. — Бо я з тебе, Чико, дурощі виб’ю. — Так він його називає, лише коли дуже розлютиться.
Розвернувшись, Чико бачить, що Вірджинія стоїть на іншому боці кімнати, дуже уважно розправляючи свою спідницю, і дивиться на нього своїми великими спокійними карими очима. Очі в неї прегарні. Усе решта не таке красиве, уже не таке молоде, але ті очі убезпечать її ще на багато років, думає Чико й відчуває, як повертається чорна ненависть: «От він вмер, ми його шкуру вичинили здуру, і поклали ми сушитись на сарай».