— Вона тебе під п’яту загнала, а ти боїшся, що не даватиме, і нічого з цим не робиш!
Раптом Біллі не витримує всіх тих криків — він лементує від жаху, впускає тарілку з сосисками й квасолею та затуляє обличчя руками. Квасолева підливка заляпує йому недільне взуття й розливається по килиму.
Сем ступає крок уперед, один-єдиний, та так і спиняється, бо Чико киває до нього пальцем, підзиваючи до себе, наче каже: «Ага, вперед, переходь уже до діла, чого ти, у сраці, так довго дляєшся?» Вони застигають, мов статуї, та так і стоять, поки не озивається Вірджинія. Голос у неї тихий і спокійний, мов ті карі очі.
— Еде, у твоїй кімнаті була дівчина? Ти ж знаєш, як ми з твоїм татом до цього ставимося. — А тоді, наче висловлюючи запізнілу думку: — Вона залишила носовичок.
Він втуплюється в неї поглядом, лютує, однак неспроможний висловити все, що в нього накипіло: те, яка вона брудна, як несхибно стріляє в спину, як заскакує ззаду й підрізає тобі сухожилля.
«Можеш мене вдарити, якщо хочеш, — промовляють ті спокійні карі очі. — Я знаю, ти знаєш, що відбувалося до того, як він помер. Але дістати мене ти можеш тільки так, правда ж, Чико? Та й то лиш у тому разі, якщо батько тобі повірить. А якщо він тобі повірить, це його вб’є».
На цей новий виверт батько кидається, мов ведмідь.
— Ти, малий виродку, трахався в моєму домі?
— Семе, будь ласка, добирай слова, — спокійно промовляє Вірджинія.
— То це тому ти не схотів з нами поїхати? Щоб тра… щоб…
— Скажи це! — крізь сльози каже Чико. — Не дозволяй їй затикати тобі рота! Кажи! Кажи, що мав на увазі!
— Іди геть, — безбарвним тоном мовить батько. — І не повертайся, поки не попросиш вибачення в матері й у мене.
— Не смій! — кричить він. — Не смій називати цю суку моєю матір’ю! Я тебе вб’ю!
— Едді, не кричи! — верещить Біллі. Слова виходять у нього невиразними, мов крізь вату, бо він досі затуляє обличчя долонями. — Не кричи на татка! Будь ласка, не кричи!
Вірджинія непорушно стоїть у дверях, не зводячи погляду спокійних очей із Чико.
Сем наосліп відступає на крок і вдаряється об край м’якого крісла. Важко осідає в нього й відвертає обличчя до волохатого передпліччя.
— Едді, коли чую від тебе такі слова, я на тебе навіть дивитися не можу. Мені дуже погано робиться.
— Це через неї тобі погано! Чому ти не хочеш подивитися правді у вічі?
Сем не відповідає. І далі не дивлячись на Чико, він навпомацки знаходить на тарілці, що стоїть на телестолику, ще одну загорнуту в булку сосиску. Навпомацки знаходить гірчицю. Біллі й далі плаче. Карл Стормер та його «Сільські бакару» співають пісню далекобійника. «Моя ластівка стара, але літає споро», — повідомляє Карл усім своїм глядачам із Західного Мену.
— Семе, хлопчик сам не розуміє, що каже, — лагідно мовить Вірджинія. — У його віці завжди важко. Дорослішати важко.
Він під п’ятою. Так, це кінець.
Він розвертається і прямує до дверей, що ведуть у сарай-прибудову і далі, надвір. Уже відчиняючи їх, він озирається на Вірджинію, і, коли вимовляє її ім’я, вона обдаровує його безтурботним поглядом.
— Що, Еде?
— Простирадло в крові. — Він робить паузу. — Я її порвав.
Йому здається, ніби щось ворухнулося в її очах, але, напевно, він видає бажане за дійсне.
— Еде, будь ласка, вийди. Ти лякаєш Біллі.
Він виходить. «Б’юїк» не хоче заводитися, і він майже змиряється з тим, що доведеться чалапати під дощем, коли двигун все-таки бурчить. Він закурює і виїжджає задом на Чотирнадцяту, витискаючи зчеплення й розганяючи двигун, коли він знову захлинається. Лампочка генератора злостиво підморгує йому двічі, та машина, зрештою, їде. Він повзе дорогою, що веде на Ґейтс-Фолз.
Востаннє кидає погляд на «додж».
Джонні міг би влаштуватися на постійну роботу в Ґейтсі, на текстильній фабриці, але тільки на нічну зміну. Він казав Чико, що нічна робота його не парить, та й платять там краще, ніж на «Плейнзі», але їхній батько працював на денній роботі, а якби Джонні ходив на нічні зміни, то вдень мусив би залишатися вдома з нею, сам-на-сам чи з Чико в сусідній кімнаті… а стіни в будинку тонкі.
— Я не можу припинити це, а вона не дозволяє, — розказував Джонні. — Так, я знаю, що його це вб’є. Але вона… вона не хоче це припиняти, а я наче не можу сам спинитися… вона вічно на мене вилазить, ти знаєш, як це, ти її бачив, Біллі ще надто малий, щоб розуміти, але ти її бачив…