— А патрони в тебе є?
— Дев’ять штук — усе, що лежало в коробці. Він думатиме, що сам їх вистріляв, коли бухим по бляшанках стріляв.
— Заряджений?
— Ні! Боже збав! Ти за кого мене маєш?
Повагавшись, я взяв пістолет. Мені одразу сподобалася та важкість, із якою він ліг у долоню. Подумки я вже уявляв себе Стівом Кареллою з вісімдесят сьомого відділка, що переслідує злочинця, Глухого, чи прикриває Маєра Маєра або Клінґа, поки ті вдираються до бруднющого лігва наркомана, якому нема чого втрачати. Я навів приціл на смердючку-бак і натиснув на гачок.
БА-БАХ!
Пістолет у руці підкинуло. З дула вирвався язик полум’я і лизнув повітря. Зап’ястя наче переломилося навпіл. Серце зробило кульбіт у горло й тремтливо причаїлося там. У рифленій металевій поверхні сміттєбака з’явилася велика діра — творіння лихого чаклуна.
— Господи! — завищав я.
А Крис знай собі підсміювався, як ненормальний, — і я не міг зрозуміти, від чого: через те, що його охопили справжні веселощі чи напала істерика від жаху.
— Ти вистрелив, вистрелив! Ґорді стріляв! — І Крис вдав, ніби сурмить у ріг. — Увага, Ґордон Лачанс обстрілює Касл-Рок!
— Заглухни! Вшиваймося! — заверещав я і вхопив його за сорочку.
Поки ми драпали, двері «Блакитної цятки» відчинилися й надвір вийшла Франсин Таппер у штучно-шовковій уніформі офіціантки.
— Хто тут розбишакує? Хто петарди запускає?
Ми тікали, мов оглашенні, поза аптекою й крамницею господарчих товарів, «Імперією всячини», де продавали антикваріат, різний мотлох і копійчані книжки. Видерлися на паркан, позаганяли в долоні скабки й вибігли на Каррен-стрит. На бігу я жбурнув Крису пістолет, він сміявся так, що мало не луснув, але якось примудрився зловити його, та ще й запхати назад у наплічник і защебнути на одну застібку. Забігши за ріг Каррен-стрит і знову опинившись на Карбайн, ми вповільнили біг й перейшли на крок, щоб не викликати підозр своєю знавіснілою біганиною. А Крис усе гигикав.
— Пацан, бачив би ти її пику. Ой, краса. Просто супер. П’ять балів. — Він похитав головою, ляснув себе по нозі й знову заіржав від сміху.
— А ти знав, що він заряджений. Знав? От паскуда. Мене ж попасли. Та баба Таппер мене засікла.
— Чорт, вона думала, що то феєрверк. Та й старенька Таппер-Цицькапер далі свого носа не бачить, ти ж у курсі. Думає, що окуляри спотворять її гарненьке личко. — Крис поклав долоню собі на поперек, гойднув стегнами й знову зайшовся сміхом.
— Та пофіг. Крисе, це було підло. Я серйозно.
— Та ну, Ґорді. — Він поклав долоню мені на плече. — Я не знав, що пушка заряджена, чесно-пречесно, іменем матері клянуся. Я просто взяв його в тата в бюро. Він завжди виймає набої. А останній раз, коли клав, то, мабуть, у дим був п’янющий.
— Ти, правда, його не заряджав?
— Ні, сер.
— Поклянешся іменем матері, щоб вона пішла в пекло, якщо ти брешеш?
— Клянуся. — Він перехрестився і сплюнув, а на його обличчі не було нічого, крім чесності та каяття, мов у юного хориста. Та коли ми завернули на пустир, де росло наше халабудне дерево, і побачили, що Верн і Тедді вже сидять на своїх згорнутих ковдрах і на нас чекають, він знову зареготав. Розказав їм про нашу пригоду, а коли всі з мене накепкувалися досхочу, Тедді в нього спитав, навіщо нам пістолет.
— Ні для чого, — відповів Крис. — Ну, може, ведмедя здибаємо. Чи ще щось. А ще ночувати в лісі страшнувато.
У відповідь на це всі кивнули. Крис у нашій банді був найстарший і найкрутіший, йому дозволялося таке казати. А от якби Тедді хоча б словом натякнув на те, що боїться темряви, то з нього б не злізли — засміяли б до смерті.
— А ти намет у полі напнув? — спитав Тедді у Верна.
— Ага. І залишив увімкненими два ліхтарі, будуть у темряві світити, наче ми там, усередині.
— Кльово! — і я поплескав Верна по спині. Для його голови то була ціла справдешня думка. Ніяково всміхнувшись, він аж зашарівся.
— То погнали, — сказав Тедді. — Уже ж скоро дванадцята!