У моїй голові заграла страшна скрипка. Я переставляв ноги, прибравши якомога невимушенішого вигляду, щоб здавалося, ніби я свій на цьому звалищі, із паперовим пакетом, що стирчить з-за пазухи, прямую до огорожі, яка відділяє гігантський смітник від залізничної колії.
До огорожі лишалося п’ятдесят футів, і я вже почав сподіватися, що все минеться, коли пролунав крик Майла.
— Гей! Гей, ти! Малий! Ану відійди від паркана! Геть ізтудова!
Найрозумнішим вчинком у тій ситуації було би просто погодитися з чуваком і повернути, але тієї миті я був такий накручений, що замість вчинити розумно просто з диким криком, збиваючи кедами куряву, помчав до огорожі. Верн, Тедді та Крис вийшли з чагарів на тому боці огорожі й з тривогою дивилися на мене крізь сітку.
— Ану вернися! — проревів Майло. — Вернися, бо заре собаку на тебе спущу, чорти б тебе взяли!
Ці слова чомусь не здалися мені голосом здорового глузду й заспокоєння, тому я, розмахуючи руками, ще швидше припустив до огорожі. Коричневий пакет із харчами тільки потріскував за пазухою. А Тедді розсміявся — своїм ідіотським здушеним сміхом, ііі-ііі-іііі в повітря, наче якийсь ненормальний на сопілці грав.
— Давай, Ґорді! Давай! — пронизливо закричав Верн.
— Звірюко, фас! — загорлав Майло. — Хапай його!
Я перекинув пакет через огорожу, а Верн відштовхнув Тедді ліктем із дороги, щоб встигнути його зловити. За спиною в мене вже здригалася під лапами Звірюки земля, з однієї роздутої ніздрі він вивергав полум’я, а з іншої — кригу, і сірка скрапувала з його жвакучих щелеп. Одним стрибком, не перестаючи кричати, я здолав половину огорожі, за три секунди видряпався на верхівку й просто стрибнув униз. Я ні про що не думав, навіть униз не дивився, щоб побачити, на що приземлюся. І мало не приземлився на Тедді, котрий від свого скаженого сміху склався навпіл. Окуляри з нього злетіли, по щоках струменіли сльози. Я промазав на кілька дюймів й вдарився об глинисто-гравієвий насип ліворуч від нього. Тієї самої миті Звірюка вдарився об сітку за моєю спиною і від болю та розчарування аж завив. Тримаючись за обдерте коліно, я розвернувся і вперше подивився на славетного Звірюку. І дістав свій перший урок про величезну різницю між міфом та реальністю.
Замість здоровецького пекельного пса з лютими червоними очима й зубиськами, що випинаються з пащеки, мов довгі труби зі старого перегонового авто, на мене дивилася середнього розміру дворняга, звичайнісінька, чорно-біла. Пес гавкав, і даремно підстрибував, і ставав на задні лапи, щоб передніми спертися на огорожу.
Тедді із пихатим виглядом походжав туди й назад перед огорожею, розкручуючи в руці окуляри, чим ще більше розлютив легендарного Звірюку.
— Поцілуй мене в сраку, Звірючко! — плюючись слиною, запропонував Тедді. — У сраку поцілуй! Жери лайно!
Він впер своє гузно в сітку, і Звірюка зробив одне величезне зусилля, щоб скористатися запрошенням. Проте успіхом воно не увінчалося — він лише носа собі набив.
Пес шалено загавкав, з морди розліталася навсібіч піна. Тедді все стукався дупою об сітку, а Звірюка все намагався в неї вгризтися, і все промазував, носа собі тільки роз’юшував, бо з нього вже текла кров. Тедді не переставав його припрошувати, називав пестливо «Звірючка», хоча це чомусь навіювало жах, а Крис із Верном безсило валялися на гравійному насипу й сміялися — так сильно, що вже й дихати ледве могли.
І тут підійшов Майло Пресман, у комбінезоні, поплямованому потом, і бейсболці «Нью-Йорк джаянтс». Його рот перекосило в гримасі люті.
— Ану, ану! — заволав він. — Хлопці, не дратуйте мені пса! Ви чули? Зараз же перестаньте!
— Викуси, Звірючко! — горлав Тедді, походжаючи вздовж огорожі, наче божевільний прусак на огляді військ. — Ану, фас мене! Фас мене!
Звірюка осатанів. Серйозно. Він гасав, описуючи велике коло, повискуючи, гавкаючи, пускаючи піну, задніми лапами розкидаючи сухі грудочки землі. Так він пробігся разів зо три (напевно, з духом збирався), а тоді спинився і помчав навпростець до загорожі. Я вам без жартів скажу, що врізався він у неї на швидкості тридцять миль на годину. Собачі губи були розтягнені в оскалі, а вуха летіли паралельно до тіла в потоці повітря. Уся огорожа тихо й мелодійно дзенькнула, коли сітка не просто напнулася на стовпах, а мовби увігнулася. Наче хтось узяв ноту на цитрі — їмммммммм. Із пащеки Звірюки вирвався здушений пискіт, очі підкотилися, і він зробив абсолютно дивовижний переворот назад та гепнувся на спину, здійнявши хмару куряви. Спочатку просто лежав, а потім поволі відповз, теліпаючи звислим з лівого боку пащі язиком.