Але ми йшли дивитися, і ніхто з нас зупинятися не хотів.
Ми майже досягли мосту, по якому рейки бігли на той бік річки. Аж раптом Тедді розридався. Відчуття було таке, наче якесь внутрішнє цунамі прорвало дбайливо сконструйовану в нього в голові загату. Без балди — це сталося от саме так раптово й так шалено. Від ридань він склався навпіл, наче від удару в живіт, а потім, узагалі, повалився мішком на землю. Притискав руки до живота, піднімав їх до понівечених шматків плоті, що лишилися від вух. І все ридав, ридав — тяжко, несамовито. Ніхто з нас не знав, що з ним, сука, робити. То був не той плач, як тоді, коли в тебе м’яч втелющиться на шорт-стопі, чи по голові гепне у футболі, чи коли з велика навернешся. Зовні з ним усе було гаразд. Ми трохи відійшли вбік і просто дивилися на нього, тримаючи руки в кишенях.
— Слухай, пацан… — тоненьким голоском звернувся до нього Верн. Я та Крис подивилися на нього з надією. «Слухай, пацан» завжди було хорошим початком. Але продовжити Верн не зміг.
Тедді низько нахилився, аж до шпал, і затулив долонею очі. Здавалося, він молиться Аллаху.
«Салямі, салямі болонська», — як казав моряк Папай. Та тільки смішно чомусь не було.
Урешті, коли вся міць його ридань трохи вщухла, до нього підійшов Крис. У нашій банді він був найкрутішим чуваком (потайки я вважав його навіть крутішим за Джеймі Ґелланта), але також він найкраще вмів заспокоювати. У нього це добре виходило. Якось я бачив, як він сів на бровку біля малого, який собі коліно здер, чорт, біля якогось незнайомого малого, і став йому щось втирати — про цирк, який от-от мав приїхати в наше містечко, чи про мультяшного пса Гекльбері, — поки малий не забув, що йому болить. Крис таке добре вмів. Він був достатньо крутий, щоб добре таке вміти.
— Слухай, Тедді, та яке тобі діло до тієї старої жирної купи гівна, яка ото шось меле про твого батька? Га? Нє, ну серйозно! Це ж нічого не міняє. Те, що там морозить ота купа гівна. Га? Га? Не міняє ж, правда?
Тедді несамовито затряс головою. Це нічого не змінювало. Але, коли він почув, як про це говорять у яскравому світлі дня, йому, певно, щось перемкнуло… він міг крутити якісь думки собі в голові, коли лежав без сну в ліжку й дивився на місяць, відбитий у шибці, думки, які він міг обмірковувати, по-своєму, повільно й калічно, поки вони не стали для нього чимось священним, думки, з яких він намагався витягти бодай якусь логіку. І тут йому межи очі періщать, що всі кругом вважають його батька психом… і Тедді мов батогом угріли. Але це нічого не змінювало. Нічогісінько.
— Усе одно ж він у Нормандії висаджувався, правда? — спитав Крис. А тоді торкнувся спітнілої брудної руки Тедді й провів по ній долонею.
Плачучи, Тедді так само несамовито закивав. З носа текли шмарклі.
— А та купа гівна, думаєш, була в Нормандії?
Тедді люто захитав головою.
— Н… н… ні!
— Думаєш, цей чувак тебе знає?
— Н… ні! Ні, а-а-але…
— Чи твого батька? Він його кореш?
— НІ! — Сердито, нажахано. Сама думка. Груди Тедді здійнялися, і з них знову вирвалися ридання. Він відкинув волосся з вух, і я побачив у центрі правого вуха коричневе пластмасове кружальце слухового апарата. Форма апарата була природнішою за форму його вух, якщо ви розумієте, про що я.
— Балачки — це пусте, — спокійно сказав йому Крис.
Тедді кивнув, але очі не підвів.
— А того, що вас поєднує з твоїм старим, ніякими балачками не змінити.
Тедді хитнув головою, але без певності, наче не знав достеменно, правда це чи ні. Хтось освіжив його біль, простими, звичайними словами. З цим доведеться
(псих)
розібратися
(нахер не всі вдома)
пізніше. Детально. Нескінченними безсонними ночами.
Крис втішав далі.
— Чувак, він тебе на понт брав, — заспокійливо, наче колискову співав, проказав він. — Виманити хотів, щоб ти поліз на той дурний паркан, ти розумієш? Не парся ти, блін. Не тре’ тобі паритися. Фіг він там шось про твого старого знає. Ніфіга він не знає, просто чув шось від тих забулдиг у «Стиглому тигрі». Гівно він собаче, чувак. Правда, Тедді? Га? Правда?
Потік ридань вщух до легеньких схлипів. Тедді витер очі, намалювавши довкола них два чорні кільця з сажі, і сів рівно.
— Я в нормі. — І звук власного голосу начебто переконав його в цьому. — Ага, в нормі. — Тедді підвівся й знову начепив окуляри, заразом, як мені здалося, одягнувши своє голе, беззахисне лице. Кволо засміявся й утер рукою шмарклі над верхньою губою. — От я сраний плаксій, правда?