— Ні, пацан, — наче не у своїй тарілці почуваючись, сказав йому Верн. — Якби хтось глузував з мого баті…
— Ти б їх усіх повбивав! — квапливо й замалим не чванькувато вигукнув Тедді. — Сраки б їм повідбивав. Правда ж, Крисе?
— Правда, — приязно підтвердив Крис і поплескав Тедді по спині.
— Правда, Ґорді?
— Певна річ, — кивнув я, а сам подумав: як Тедді може так любити свого батька, коли той мало не прикінчив його? А мені мій тато якось абсолютно до одного місця, хоча він, скільки себе пам’ятаю, мене й пальцем не торкнув, тільки трохи по дупі надавав, коли я в три роки поліз під раковину, знайшов там хлорку й узявся їсти.
Коли ми пройшли ще двісті ярдів по колії, Тедді тихішим голосом промовив:
— Слухайте, якщо я вам усі розваги перепаскудив, пробачте. Дурницю я впоров там, коло тої огорожі.
— Та я вже й не знаю, чи хочу тих розваг, — зненацька сказав Верн.
Крис подивився на нього.
— Пацан, ти що, вернутися хочеш?
— Ні, нє-нє! — Вернове лице витяглося від задуми. — Але йти дивицця на мертвого малого… це ж вам не свято якесь, мабуть. Тобто ви самі подумайте. Я хочу сказати… — Він обвів нас усіх дикуватим поглядом. — Я хочу сказати, мені може бути трохи страшно. Якщо ви розумієте, про що я.
Ніхто не промовив ні слова, і Верн заторохкотів далі:
— Ну, іноді мені сняться кошмари. Типу… ой, а пам’ятаєте, як Денні Нотен залишив ту купу старих коміксів, ну тих, із вампіряками, там де людей ріжуть на шматки і всяка така фігня? Господи Божечку, я просинався серед ночі, бо снився повішеник, він теліпався посеред хати з позеленілим лицем. Ну таке. А ще здавалося, що під ліжком щось сидить, і як я на той бік звішу руку, воно може мене, ну, хапнути…
Ми всі енергійно закивали. Про що — про що, а про нічні кошмари, коли прокидаєшся весь у холодному поту, ми добре знали. Але якби мені хтось сказав, що мине не так багато років, і я конвертую простісінький кошмар у мільйон доларів, я б розсміявся цій людині в лице.
— А розказати я боявся, бо мій кінчений братан… ну ви ж знаєте Біллі… він би всім розтріпав… — Верн із нещасним виглядом знизав плечима. — Того я й боюся на малого дивицця, бо, ну, як він сильно понівечений…
Я проковтнув слину й перевів погляд на Криса. Той серйозно подивився на Верна й кивнув: мовляв, продовжуй.
— Як він сильно понівечений, — повів далі Верн, — то мені й про нього жахи снитимуцця, і я просинатимусь і буду думати, що це він сидить у мене під ліжком, весь порізаний, у калюжі крові, наче оце зійшов із реклами по телеку, де салат кришать прибамбасом спеціальним. У нього тіки очі й волосся лишилися, але він чомусь рухаєцця, розумієте, рухаєцця невідомо як. І готуєцця напасти…
— Господи Ісусе, — нерозбірливо протягнув Тедді. — Ні хріна ж собі казочка на ніч.
— Ну таке, нічо’ не можу з собою зробити, — наче боронився Верн. — Але відчуття таке, наче нам мус його побачить. Шарите? Наче мус. Але… але, може, не слід нам сильно веселицця.
— Ага, — тихо мовив Крис. — Може, і не слід.
— Ви ж нашим не розкажете? — благально спитав Верн. — Ну, не про кошмари, таке всім сницця. А про те, як я прокидаюсь і думаю, що під ліжком якась потвора сидить. Чорт, я ж надто дорослий, щоб бабайки боятися.
Ми пообіцяли нічого не розказувати, і між нами знов запала похмура тиша. На годиннику була лише за чверть третя, однак за відчуттями вже звечоріло. Дошкуляла спека, та й забагато всього сталося. А ми ще навіть до Гарлоу не дійшли. Як хочемо накрутити трохи миль до темряви, треба брати ноги в руки й чухати.
Ми проминули залізничну розв’язку й світлофор на високому іржавому стовпі. Усі зупинилися, щоб покидати камінці шлаку в сталевий прапорець нагорі, але ніхто не влучив. Десь о пів на четверту ми підійшли до річки Касл та залізничного мосту-естакади, що її перетинав.
14
Тоді, тисяча дев’ятсот шістдесятого, річка була могутня — сто чи більше ярдів завширшки. Якось я повернувся, щоб на неї глянути, і виявилося, що вона за ці роки неабияк звузилася. Із цією річкою вічно бавляться: щоб вона краще працювала на фабрики, понаставляли стільки дамб, що вона вже як ручна. Але в ті дні по всій її довжині, що тяглася через увесь Нью-Гемпшир і половину штату Мен, було всього-на-всього три дамби. Тоді Касл ще була досить-таки вільною річкою і щотретьої весни виходила з берегів та вкривала водою трасу на перехресті Гарлоу чи Данверс (або й на обох).