Тепер, наприкінці найпосушливішого літа, яке бачив західний Мен із часів Великої депресії, вона була ще широкою. З того місця, де ми стояли, з боку Касл-Рока, темне громаддя лісу на боці Гарлоу видавалося, узагалі, іншою країною. Тамтешні ялини й сосни, закутані в розжарене денне марево, мінилися синню. Рейки на просмолених дерев’яних стовпах-опорах і хрест-навхрест з’єднаних брусах здіймалися над водою на висоту п’ятдесяти футів. А вода була така мілка, що, глянувши вниз, ти бачив вершечки бетонних стовпів, укопаних на десять футів у дно річки, щоб тримали міст.
Сам міст був якимось мізерним убозтвом. Рейки тяглися по довгій вузькій дерев’яній платформі, збитій із балок шість на чотири фути завдовжки. Між кожною балкою світилася шпарина, чотири дюйми завширшки, і крізь неї видно було воду. По боках від рейок до краю естакади було не більше вісімнадцяти дюймів. Якби підлетів поїзд, то цього місця, напевно, вистачило б, щоб тебе не розмазало по рейках, але від вітру, який здіймають товарняки, тебе б змело за край і пожбурило об каміння на дні річки, й тоді тобі точно не жити.
Ми всі дивилися на той міст, і в животи нам повільно заповзав страх… а разом із ним — і те тривожне хвилювання, яке відчуваєш перед великим ривком, дуже великим, таким, про який зможеш тижнями хвалитися після того, як повернешся додому… якщо повернешся. В очах у Тедді поволі розгорався той дивацький вогник, і я знав, що він бачить перед собою не залізничний міст ПЗЗШМ, а довгий піщаний пляж, тисячу суден на мілині, у пінних хвилях, десять тисяч рядових солдатів, що йшли в атаку по піску, й армійські чоботи вгрузають по щиколотки. Вони перестрибували через мотки колючого дроту! Жбурляли гранати у вогневі точки! Проривали оборону кулеметних гнізд!
Ми стояли біля колії, там, де шлак положисто спускався до річки — у тому місці, де насип уривався й починався міст. Дивлячись униз, я бачив, як поволі крутішає насип. Шлак поступився місцем розкошланим, шорстким на вигляд чагарникам і плитам сірого каменю. Трохи далі росли кілька чахлих ялин зі звивистим корінням, що виборсалося на поверхню з тріщин у кам’яних плитах; здавалося, вони дивляться на свої миршаві відображення у воді, що бігла внизу.
У цій місцині річка Касл ще здавалася досить-таки чистою. Біля Касл-Рока вона тільки-но входила в смугу текстильних фабрик штату Мен. Але риба з води не вистрибувала, хоч вода тут і була такою прозорою, що крізь неї прозирало дно. Щоб побачити в Каслі бодай одну рибину, треба було пройти ще десять миль угору течією в бік Нью-Гемпшира. Риби не було, та й по краях річки на каменюках виднілася облямівка з брудної піни кольору старої слонової кістки. Пахло від річечки теж не особливо приємно — наче з кошика для брудної білизни, повної цвілих рушників. Бабки сідали на поверхню води й безтурботно відкладали яйця. Бо жодна форель їх не їла. Чорт, там навіть коропів не було.
— Ого, — тихо промовив Крис.
— Пішли, — уривчастим зазнайкуватим тоном сказав Тедді. — Уперед. — І він покрокував по балках між блискучими рейками.
— Слухайте, — стривожено зупинив нас Верн, — хлопці, а ви часом не знаєте, коли наступний поїзд?
Ми всі тільки плечима знизали.
— Є ще міст, по якому йде траса Сто тридцять шість… — почав був я.
— Ой, та ну, не бздіть! — закричав Тедді. — Це ще п’ять миль по річці пертися, а тоді п’ять миль назад… ми так до темряви йти будем! А тут перейдем — за п’ять хвилин доберемся до того ж місця.
— Але, якщо поїзд, то зійти не буде куди. — Верн дивився не на Тедді. Він дивився вниз, на широчезну сумирну річку.
— Та яке там не буде куди! — зневажливо пирхнув Тедді. А тоді перехилився через край і вхопився за дерев’яну опору між рейками. Дуже далеко він не спускався (кеди майже торкалися землі), але сама думка про те, щоб той самий трюк виконати посеред річки, де внизу — п’ятдесятифутове провалля, а над головою гуркоче поїзд, поїзд, що, напевне, кресатиме гаряченькі іскри мені на волосся й за комір іззаду… від цієї думки мені на душі ставало не зовсім безхмарно.
— Бачте, як легко? — Тедді зіскочив на насип, стер пилюку з рук і знову видряпався нагору, до нас.
— Хочеш сказати, ти так само висітимеш, коли над тобою піде двохсоттонний товарняк? — уточнив Крис. — Просто повисиш на руках, хвилин п’ять-десять?
— Сциш? — загорлав Тедді.
— Ні, просто питаю, що ти робитимеш, — вишкірився Крис. — Мир, пацан.
— Хочете, розвертайтеся! — по-віслючому проревів Тедді. — Кому яке, нахрін, діло? Я вас почекаю! Посплю децл!
— Один поїзд уже пройшов, — неохоче сказав я. — А до Гарлоу, мабуть, ходить не більше одного-двох на день. На це гляньте. — Ногою в кеді я копнув бур’яни, що порозросталися між шпал. На колії, що з’єднувала Касл-Рок та Льюїстон, ніяких бур’янів не росло.