— Отож. Бачите? — тріумфував Тедді.
— Та все одно, поїзд може й пройти, — додав я.
— Ага, — сказав Крис. Дивився він лише на мене, і в очах у нього палали іскорки. — Лачанс, а слабо?
— Хто на слабó бере, той першим іде.
— Згода, — кивнув Крис. Його погляд перейшов на Тедді й Верна. — Сцикуни є?
— НІ! — викрикнув Тедді.
Прочистивши горло, Верн щось крякнув, потім знов прокашлявся й пролебедів «ні». Та осміхнувся — кволо, невпевнено.
— Добре, — згодився Крис… але всі ми на мить спинилися, навіть Тедді, і з пересторогою глянули в обидва боки рейок. Я став на коліна й міцно охопив сталеву рейку рукою, не зважаючи на те, що вона розжарена сонцем й може облізти шкіра. Рейка мовчала.
— Нормально, — кивнув я, і тут же в моєму шлунку немов спортсмен із жердиною стрибнув. Відчуття було таке, що жердина увігналася мені в яйця, а сам він приземлився верхи на моє серце.
Ми рушили на міст вервечкою: першим ішов Крис, за ним — Тедді, далі Верн, а я замикав стрій, бо то я сказав, що першим ідуть ті, хто бере на слабо. Ми ступали на поперечини платформи між рейками, і під ноги треба було дивитися, байдуже, боїшся ти висоти чи ні. Один хибний крок — і провалишся по самісінький пах, ще й ногу поламаєш.
Насип стрімко полетів униз під моїми ногами, і кожен наступний крок, здавалося, тільки зміцнював наше рішення… а заразом росла і впевненість, що ми тупі самогубці. Коли я побачив, що далеко під ногами каміння закінчилося й почалася вода, я спинився й глянув угору. Крис із Тедді вже були далеко попереду, майже на середині естакади, а Верн дибав слідом за ними, сумлінно дивлячись попід ноги. Він нагадував стареньку бабцю на ходулях: голова похилена, спина згорблена, розставлені руки шукають рівноваги. Я озирнувся через плече. Пізно, чувак, доведеться пиляти далі, і не тому, що от-от може піти поїзд. Якщо поверну, то до скону матиму тавро сцикуна.
Тож я змусив себе йти далі. Після нескінченної низки поперечин, між яких зблискувала вода, я відчув запаморочення й дезорієнтацію. Щоразу, як я здіймав ногу, мозок запевняв мене, що вона провалиться в дірку, навіть коли я бачив, що це зовсім не так.
Усі звуки всередині й навколо я сприймав загострено, неначе то ладнав перед концертом інструменти якийсь велетенський божевільний оркестр. Рівне гупання серця, биття крові у вухах, наче хтось пензликами грав на барабані, потріскування сухожиль, наче то струни скрипки натягують до незмоги, рівне сичання річки, гаряче дзижчання сарани, що вгризається в тугу кору дерев, монотонний плач гаїчки, і десь удалині — собачий гавкіт. Може, Звірючин. Ніздрі забивав цвілий сморід річки Касл. Довгі м’язи у стегнах тремтіли. Я все думав, наскільки безпечніше (та, може, і швидше) було би просто стати рачки й поповзти вперед. Але я не поповз. І ніхто з нас би не поповз. Суботні сеанси в «Джемі» навчили нас одного — «Плазують лише невдахи». То був наріжний догмат Голівудського Завіту. Хороші хлопці ходять, випроставши спини, а коли твої сухожилля риплять, мов занадто туго натягнута струна скрипки, бо все тіло охоплює адреналіновий шал, і коли те саме змушує тремтіти довгі м’язи стегон, що ж, хай буде так.
Посеред мосту довелося мені спинитись і подивитися в небо. Запаморочення дужчало. Я вже бачив фантомні шпали, вони наче пливли просто перед моїм носом. Потім вони зблякли, і мені полегшало. Я подивився вперед і побачив, що вже майже наздогнав Верна, котрий ішов ще повільніше, ніж досі. Крис і Тедді вже майже перейшли на той бік.
І хоча звідтоді я написав сім книжок про людей, які можуть робити такі екзотичні штуки, як читати думки й передбачати майбутнє, тієї миті я зазнав свого першого й останнього спалаху екстрасенсорних здібностей. То саме він і був — бо як інакше це пояснити? Я присів навпочіпки й охопив долонею рейку ліворуч від себе. І вона завібрувала в моїй руці. Та так сильно, що відчуття було, ніби я вхопився рукою за зв’язку смертоносних металевих зміюк.
Чули ви цей вислів: «У нього ноги стали ватними»? А я тепер знаю, що він означає — достеменно знаю. Це, либонь, найточніший мовний штамп з усіх наявних. Відтоді я не раз лякався, дуже сильно лякався, але так, як тоді, тієї миті, тримаючи в руці ту живу гаряченну рейку, я не боявся ніколи. Усі мої нутрощі нижче горла стали ватними, обім’якли й лежали всередині, непритомні. По внутрішньому боці стегна мляво побігла тоненька цівка сечі. Рот розтулився. Не я його розтуляв, він сам це зробив, щелепа відвисла, наче ляда в нашій халабуді впала додолу після того, як з неї витягли кріпильні штирі. Язик прилип до піднебіння й заважав дихати. Усі м’язи заціпеніли. То було найгірше. Мої нутрощі зів’яли, а м’язи від страху заціпило, і я зовсім не міг поворухнутися. Це відбувалося лише одну мить, але в суб’єктивному потоці часу здалося, що минула ціла вічність.