І все це зі сцени погідно роздивлявся Жиропа. На його обличчі панував спокійний просвітлений вираз, у шлунку раптом стало дуже затишно, наче в ньому розливався теплий бальзам, бальзам, дії якого він може більше ніколи й не дізнатися. То було відчуття повної і цілковитої сатисфакції. Він підвівся, узяв із тремтячої руки мера Шарбонно трохи липкий мікрофон і сказав…
17
— Оголошую конкурс завершеним.
Він кладе мікрофон, спускається з платформи ззаду і йде навпростець додому. Його мама вдома, бо не змогла знайти няньку для Жиропиної сестрички, два роки їй. І коли він заходить, весь у ригаках і патьоках від пирогів, а спереду — у слинявчику, вона питає: «Дейві, ти виграв?» Але він, сука, ні слова їй не каже. Просто йде нагору, до себе, замикає двері й лягає на ліжко.
Я допив останній ковток «коли» з Крисової пляшки й закинув її в ліс.
— Ага, круто, а що було далі? — нетерпеливився Тедді.
— Я не знаю.
— Як це, ти не знаєш? — не повірив Тедді.
— А так. Це кінець. Коли ти не знаєш, що буде далі, це кінець.
— Щооооо? — заволав Верн. Помітно було, що він засмутився так, наче його щойно намахали на ярмарку в Топшемі під час гри в бінго на гроші. — Нащо там те щасливе лайно? Як усе розрулилося?
— Ти мусиш використати свою уяву, — терпляче сказав йому Крис.
— Ні фіга! — сердито відрізав Верн. — Це хай він свою використає! Він вигадав цю чортову історію!
— Ага. Що з тим дуриком сталося? — не вгавав Тедді. — Ну Ґорді, ну розкажи!
— Я думаю, його батько був на пироговому конкурсі, а коли прийшов додому, не лишив на Жиропі живого місця.
— Ага, точно, — кивнув Крис. — Саме це й сталося, зуб даю.
— А ще, — сказав я, — діти й далі дражнили його Жиропою. Та ще й Ригачкою до купи обзивати почали.
— Хрінове закінчення, — сумовито промовив Тедді.
— Тому я й не хотів його розказувати.
— Ти міг би зробити так, щоб він застрелив свого батю, утік із дому й приєднався до техаських рейнджерів, — запропонував Тедді. — Як тобі таке?
Ми з Крисом перезирнулися. Крис ледве помітно здвигнув плечем.
— Може, і так, — сказав я.
— О, Ґорді, а про Ле Діо в тебе щось новеньке є?
— Зараз ні. Може, потім щось напишеться. — Я не хотів засмучувати Тедді, але й перевіряти, що там робиться в Ле Діо, особливого бажання не мав. — Шкода, що тебе ця історія не зачепила.
— Нє, вона хороша, — заперечив Тедді. — Аж до самого кінця хороша була. Усе це ригання таке крутецьке.
— Ага, круто було, така гидота, — погодився Верн. — Але про кінцівку Тедді правду каже. Фуфло якесь.
— Так, — і я зітхнув.
Крис підвівся.
— Пора вже нам тупати далі, — сказав він. Надворі було ще зовсім ясно, і розпечене небо відливало сталлю, але наші тіні вже видовжувалися. Пам’ятаю, що в дитинстві вересневі дні завжди якось раптово уривалися й заставали цим зненацька — неначе в душі я сподівався, що завжди буде серпень і аж до пів на десяту вечора небо яснітиме, немов удень. — Ґорді, котра там?
Я глянув на годинник і вражено побачив, що вже по п’ятій.
— Точно, пішли, — вирішив Тедді. — Але табором станемо до темряви, щоб дров назбирати і все таке. А ще мені вже їсти хочецця.
— О пів на сьому, — пообіцяв Крис. — Нормально?
Ми всі погодились. І знову вирушили в дорогу, тільки тепер ішли не по рейках, а насипом. Невдовзі річка лишилася далеко позаду, і ми вже не чули її шуму. Над нами дзижчали москіти, я прибив одного долонею на шиї. Верн і Тедді відірвалися від нас і крокували попереду, ведучи між собою якусь мудрагельську розмову про комікси. Крис ішов поруч зі мною, сховавши руки в кишені, а пов’язана спереду сорочка ляскала об коліна й стегна, мов фартух.