— Дивіться, куди йдете, хлопці, — застерегла вона. — Дивіться, куди йдете, бо я вас так хрясну, що осліпнете. Я маю на це право, мені його дав шкільний комітет. А зараз, містере Чемберз, прочитайте нам «Лагодячи стіну» Роберта Фроста. Напам’ять.
— Я намагався повернути гроші, — сказав Крис. — Стара Саймонз дозволила, але потім сама їх забрала! Ви мене чуєте? Вона їх забрала! І що ви зробите? Її хряснете так, щоб осліпла?
— «Лагодячи стіну», містере Чемберз, будь ласка. Напам’ять. — Крис кинув на мене сповнений відчаю погляд, неначе жаліючись: «А хіба ж я тобі не казав, що так буде?» — і став пливти на місці. Та й почав: «Є щось таке, що стін жодних не любить, що розриває землю попід ними…» І тут його голова пішла під воду, і забулькотіло в роті, що проказував вірш. Він знову вигулькнув, закричав: «Ґорді, поможи! Поможи!» І його знову затягло вниз. Крізь прозору товщу води я побачив, що його за щиколотки тримають два розпухлі голі трупи. Один із них був Верн, а інший — Тедді, і їхні розплющені очі були порожні й без зіниць, як у тих давньогрецьких статуй. Маленькі ще не дозрілі пеніси мляво плавали перед роздутими животами, як водорості-альбіноси. Крисова голова знову вирвалася з-під води. Він кволо потягнувся до мене рукою й закричав — тонким, жіночим голоском, що, ридма ридаючи, здіймався і здіймався в розжарене літнє повітря. Я дикими очима озирнувся на пляж, але ніхто не чув. Рятувальник із бронзовим атлетичним тілом, що знічев’я розсівся на верхівці побіленої хрестоподібної дерев’яної вежі, і далі всміхався згори вниз дівчині в червоному купальнику. Трупи тягли Криса вниз, і його крик перетворився на здушене булькання. Вони волокли його до чорноти у воді, я побачив, як його очі, заволочені брижами, дивляться на мене з німим благанням, а білі руки безпорадно тягнуться до блискотливої поверхні води. Але замість пірнути і спробувати врятувати його, я, мов навіжений, поплив до берега — чи принаймні до того місця, де вода не доходитиме мені до маківки. Але дістатися туди не встиг, навіть близько не підплив, бо відчув, як на моїй литці змикається м’яка, гнила, невблаганна рука й тягне донизу. У грудях народився крик… але вирватися не встиг, бо сон розвіявся, а йому на зміну прийшло зернисте факсиміле реальності. За ногу мене тримав Тедді. Він тряс мене, щоб розбудити. Моя черга стояти на чатах.
Ще наполовину занурений у сон, невправно володіючи язиком, як сновида, я спитав:
— Тедді, ти живий?
— Ні, я мертвий, а ти чорний ніґер, — роздратовано відрубав він. Це остаточно розвіяло рештки сну. Я сів біля багаття, а Тедді ліг.
20
Інші спали до ранку неспокійним сном. А я то западав у сон, то різко прокидався: засинав, підскакував, знову засинав. Ніч була ніскілечки не тиха. Я чув тріумфальне ухкання сови, що хапала пазурами жертву, тихенький скрик тваринки, яку збиралися з’їсти, щось чимале продиралося сердито крізь чагарники. І на тлі всього цього — рівномірне сюрчання цвіркунів. Крики більше не повторювалися. Я засинав і прокидався, засинав і прокидався. Певно, якби мене упіймали на такому халтурному чатуванні в Ле Діо, то миттю б відправили під трибунал і розстріляли.
Коли я востаннє примусив себе розплющити повіки після того, як заснув уже міцніше, то зрозумів — щось не так. Хвилина-дві знадобилася, щоб з’ясувати, що саме. Місяць уже сховався, однак мені було видно руки, які лежали на джинсах. Годинник показував за чверть п’яту. Світало.
Я встав, потягнувся, чуючи, як хрускає хребет, пройшов кількадесят кроків від скупчення тіл своїх друзів і відлив на зарості сумаху. Нічні переживання раптом наринули на мене хвилею, струсонули й потроху відпустили, я відчував їхній відхід. Відчуття було приємне.
Я вибрався шлаковим насипом на залізничну колію і сів на рейки, знічев’я затискаючи камінці шлаку між підошвами ніг. Будити інших не поспішав. То була така мить, коли новонароджений день видається занадто прекрасним, щоб ним ділитися.
А ранок тимчасом надходив стрімко. Цвіркуни потроху стишили свою пісню, і, мов калюжі після зливи, випарувалися тіні під деревами й кущами. У повітрі вчувався той особливий присмак, що віщує останній із низки спекотних днів. Пташки, які всю ніч, мабуть, сиділи, принишклі від страху, як і ми, тепер самовпевнено розщебеталися. На верхівку вітролому, з якого ми брали дрова, сів королик, почистив пір’ячко й пурхнув геть.
Не знаю, скільки я просидів на тій рейці, споглядаючи, як спроквола витікає з неба фіолетове чорнило — так само безшумно, як напередодні ввечері крадькома його залило. Але достатньо довго, щоб мій зад почав скаржитися. Я вже збирався вставати, коли раптом повернув голову праворуч і побачив, що між рейками за якихось десять ярдів од мене стоїть олениця.