Серце тьохнуло в грудях і скочило в горло, так високо, що я подумав — ще трохи, і я зможу торкнутися його язиком у роті. Живіт і геніталії затопило гарячим сухим збудженням. Я не ворушився. Не зміг би поворухнутися, навіть якби й хотів. Очі в неї були не карі, а чорні, темні, немов припорошені, кольору оксамиту, яким вистеляють вітрини ювелірних крамниць. Маленькі акуратні вушка, здавалося, були з м’якої потертої замші. Вона лагідно й безтурботно подивилася на мене, із цікавістю трохи похиливши голову, бо бачила перед собою малого хлопця зі воронячим гніздом на голові після сну, у закасаних джинсах і сорочці кольору хакі з латками на ліктях і піднятим за модою того часу коміром. А те, що бачив перед собою я, було немов даром, принесеним з лячною безжурністю.
Довго ще ми дивилися одне на одного… мені здалося, що довго. А потім вона розвернулася й перейшла на той бік колії, безжурно помахуючи білим коротеньким хвостиком. Знайшла там траву й стала пастися. Я не повірив власним очам. Вона паслася. На мене не озиралася, та це й не було потрібно. Я міцно приріс до рейки.
Раптом колія під моїми сідницями ожила й забриніла, а за кілька секунд олениця сіпнула головою й нашорошила вуха в бік Касл-Рока. Трохи постояла, нюхаючи чорним носом повітря, про щось із ним домовляючись. І за три стрибки розчинилася в лісі, без жодного звуку, тільки гнила гіллячка хруснула під копитами, наче суддя на треку зі стартового пістолета стрельнув.
Я сидів і зачаровано дивився на те місце, де вона щойно стояла, аж поки гуркіт товарняка не розітнув тишу. Тоді вже я притьмом скотився вниз, туди, де спали інші.
Повільний гучний прохід товарняка побудив усіх. Вони позіхали й чухалися. Ми трохи поговорили про «справу привида-крикуна», як охрестив її Крис, але то була дивна й нервова балачка, та й тривала вона не так довго, як ви могли б подумати. У світлі дня те, що спричинило наш нічний переляк, видавалося радше дурістю, ніж чимось насправді цікавим. Та ще й ганебно було. Найліпший вихід — забути.
Мені так і кортіло розказати їм про оленицю, та зрештою я вирішив цього не робити. Зберегти лише для себе. До сьогодні я так і не наважився комусь про це розказати чи занотувати на папері. І мушу вам сказати, що, записана, ця подія зменшилася в розмірі, ніби недоладною якоюсь стала, чорт забирай. Але для мене то була найліпша мить усієї тої мандрівки, найчистіша мить, і до неї я тепер раз у раз вертаюся подумки, коли доводиться важко. Свого першого дня у В’єтнамі, коли на галявину, де ми засіли, вийшов хлопець, затуляючи рукою носа, а коли руку прийняв, ми побачили, що носа нема, бо його відстрелили. Того разу, коли лікар сказав, що наш найменший син може бути гідроцефалом (потім, дякувати Богу, виявилося, що в нього просто завелика голова). У ті довгі божевільні тижні, коли помирала моя мати. Я ловив себе на тому, що думками повсякчас вертаюся до того ранку, до потертої замші вушок, до білого спалаху хвоста. Але п’ятистам мільйонам червоних китайців насрати, правда? Найважливіші речі дуже важко висловити, бо слова їх применшують. Важко примусити незнайомців перейнятися тим хорошим, що було в тебе в житті.
21
Колія вигнулася на південний захід і бігла через хащі ялинового молодняка та густі чагарі. На одному кущі ми знайшли свій сніданок — стиглі пізні ягоди. Але ягодами не наїсися. Шлунок їх півгодини може порозглядати, а потім знову бурчить. Ми знову піднялися на рейки (була вже восьма ранку) й перепочили. Роти в нас були темно-фіолетові, а на голих торсах красувалися подряпини від ожинових колючок. Верн понуро пожалівся, що хоче яєчню: два яйця і до них бекон.
То був останній день спеки, і він виявився найгіршим. Ранішні рвані хмарки розтанули, і вже о дев’ятій бліде небо стало кольору сталі. Від самого погляду на нього було жарко. По грудях та спинах котився піт, прокладаючи собі чисті доріжки крізь налиплі сажу й бруд. Понад нашими головами кружляли хмари надокучливих москітів та мошкари. Ми знали — попереду ще вісім-десять миль, але краще від цього не ставало. Однак захват від цієї пригоди не відпускав і підштовхував іти швидше, ніж цього в таку спеку вимагали наші справи. Ми всі аж пищали, так хотіли побачити тіло того хлопця — простіше й чесніше я сказати не можу. Байдуже, як це могло на нас подіяти — ніяк не зашкодити чи знищити наш спокійний сон сотнями скалічених сновидінь, — ми хотіли його побачити. Здається, ми навіть вважали, що заслуговуємо його побачити.