— О-Боже-Боже-Боже! — закричав Верн, погріб до берега й вивалився з води.
Мені досі було холодно. Денна спека тимчасово щезла. Я все повторював собі, що треба заспокоїтися. Не кричати. Не бути сцикуном. Півдюжини я зняв з рук і ще декілька — з грудей.
Крис повернувся до мене спиною.
— Ґорді? Вони там є? Познімай, коли є, Ґорді, будь ласка! — Вони там були, п’ять чи шість, тяглися уздовж усього хребта донизу, наче химерні чорні ґудзики. Я постягував з нього м’які безкості тіла.
Скинув зі своїх ніг ще трохи паразитів і попросив Криса почистити мені спину.
Помалу я заспокоювався… поки не опустив погляд і не побачив, що до моїх яєчок вчепився дідуньо всіх цих гадів, весь розпухлий, учетверо більший за свій природний розмір. Чорнувато-сіра шкіра стала фіолетово-червоною, кольору набряку. Отоді я й почав втрачати над собою контроль. Не зовні — зовні я ще більш-менш тримався. Усередині — де це важливо.
Я спробував скинути слизьке, липке тіло тильним боком долоні. Не вийшло. Хотів повторити спробу, та не зміг примусити себе його торкнутися. Я повернувся до Криса, спробував заговорити, не зміг. Натомість показав. Його щоки, уже й так пополотнілі, зблідли ще дужче.
— Я не можу його зняти, — занімілими губами промовив я. — Ти… ти можеш…?
Але він позадкував, трясучи головою. Його рот кривився в гримасі.
— Ґорді, не можу, — відповів він, не в змозі відвести погляд. — Вибач, але я не можу. Ні. Ох. Ні. — Він відвернувся, нахилився, притискаючи руку до живота, наче дворецький у музичній комедії, і його знудило в зарості ялівцю.
«Ти мусиш узяти себе в руки, — подумки скомандував я собі, роздивляючись п’явку, що висіла на мені, наче борідка у психа. Її тіло все ще помітно роздувалося. — Ти мусиш себе опанувати й зняти його. Будь сильним. Це останній. Ос-тан-ній».
І знов я опустив руку, взявся за п’явку, щоб відірвати, і вона луснула між моїх пальців. Я розплакався.
Так, плачучи, я пішов до свого одягу і вдягнувся. Мені хотілося перестати плакати, але я не знав, де той кран, який вимикає цю воду. Потім до сліз мене ще й трясти почало, і стало гірше. Досі голий, до мене підбіг Верн.
— Ґорді, їх нема? Нема на мені? Нема на мені?
Він дзиґою крутився переді мною, мов схибнутий танцівник на ярмарковій сцені.
— Нема? Га? Га? Їх нема, Ґорді?
Його очі, вибалушені й білі, мов у гіпсової конячини на каруселі, ніяк не зупиняли свого погляду на мені.
Я кивнув: нема, мовляв, — і просто плакав далі. Здавалося, що плач тепер буде моїм новим амплуа. Я заправив сорочку й застебнув на всі ґудзики аж до горла. Натягнув шкарпетки й узув кеди. Мало-помалу потік сліз ущухав. А зрештою не лишилося нічого, крім кількох схлипів і стогонів, та відтак припинилися й вони.
Крис підійшов до мене, втираючи рота жменею листя в’яза. У його широко розплющених очах стояло німотне прохання вибачити.
Повністю вдягнувшись, ми ще трохи постояли, подивилися один на одного, а потім полізли на залізничний насип. Один раз я оглянувся на роздушену п’явку, що валялася на поверхні потоптаних кущів, де ми витанцьовували, верещали й під акомпанемент власних стогонів скидали їх із себе. Вона здулася… та все одно видавалася зловісною.
Через чотирнадцять років по тому я продав свій перший роман і вирушив у першу поїздку в Нью-Йорк. «Це буде свято завдовжки в три дні, — сказав мені новий редактор по телефону. — Людей, які морозять казна-що, будуть у спрощеному порядку відстрілювати». Та, ясна річ, це «свято» врешті виявилося трьома днями невпинного потоку казна-чого. Я поїхав з думкою, що видавництво вбачає в мені реінкарнацію Томаса Вулфа. А вони провели мене, маючи на думці інше: наприклад, мільйони примірників проданих книжок у паперових обкладинках.
Поки я був у місті, мені хотілося зробити все, що там зазвичай роблять приїжджі — подивитися постановку в «Радіо-Ситі-М’юзик-Голі», піднятися на вершину «Емпайр-стейт-білдинг» (і до сраки той «Всесвітній торговий центр» — споруда, на яку в тридцять третьому видряпався Кінґ-Конґ, для мене завжди буде найвищою у світі), сходити на Таймс-сквер уночі. Мій редактор Кіт, здавалося, дуже тішився з нагоди показати своє місто. Останньою туристичною пригодою, яку ми мали, була поїздка на поромі на Стейтен-Айленд. Спираючись на поруччя, я випадково глянув униз і побачив безліч зужитих презервативів, що плавали, розпухлі, у воді. І моментально все згадав — а може, перенісся в минуле, і то був випадок справжніх мандрів у часі. Так чи інак, на одну секунду я буквально опинився в минулому — пригальмував на півдорозі до вершини насипу й озирався на п’явку, що луснула й тепер лежала: мертва, здута… та все одно зловісна.