Кіт, певно, щось помітив на моєму обличчі, бо спитав:
— Не надто приємне видовище, правда?
Та я лише головою похитав. Хотів сказати йому: не вибачайся. Хотів сказати: щоб побачити використані ґумки, не конче треба їхати у Велике Яблуко й кататися на поромі. Хотів сказати: «Люди пишуть історії лише для того, щоб зрозуміти минуле й підготуватися до того, що вони смертні в майбутньому. Дієслова в минулому часі, мій добрий друже Кіте, завжди нагадують про смерть, навіть у тих романах, які продають мільйонними накладами в паперових обкладинках. Єдині дві корисні форми мистецтва — релігія та історії».
Як ви вже, певно, здогадалися, того вечора я був п’яненький.
А сказав я йому ось що:
— Вони мені про дещо нагадали, от і все.
Найважливіші речі найтяжче виразити словами.
22
Ми рушили вперед уздовж рейок, пройшли якусь відстань (не знаю точно, яку), і я вже подумав: «Що ж, гаразд, я всьому цьому дам раду, усе скінчилося вже, то просто п’явки, більш нічого, якого хера». Ось про що я думав, коли зненацька мені на очі накотили хвилі білого світла, і я впав.
Я, мабуть, гепнувся добряче, однак відчуття від падіння на шпали було таким, наче я пірнув у теплу пухку перину. Хтось мене перевернув. Дотик рук був ледь чутний. Обличчя плавали десь угорі, на висоті багатьох миль наді мною, наче відокремлені від тіл надувні кульки. Такий вираз, певно, буває у рефері, коли боєць, якого оглушили ударом, відпочиває десять секунд на матах. Голоси напливали лагідними коливаннями, наближалися й віддалялися
— …його?
— …все буде…
— …думаєте, сонце…
— Ґорді, що з…
І тут я, мабуть, бовкнув якусь нісенітницю, бо погляди в них стали ну дуже стурбовані.
— Пацани, ану ж бо віднесем його назад, — запропонував Тедді, й усе навколо знову затопило білим світлом.
А коли воно розсіялося, я відчув, що мені покращало. Коло мене сидів навпочіпки Крис і повторював:
— Ґорді, ти мене чуєш? Ти там?
— Так. — І я сів рівно. Перед очима вибухнув рій чорних цяток, та потім розсіявся. Я почекав, чи не повернуться вони, а коли цього не сталося, підвівся.
— Ну ти мене й налякав, Ґорді. До всирачки, — сказав Крис. — Ковток води хо?
— Ага.
Він простягнув мені свою баклажку, до половини повну води, і три ковтки теплої води покотилися вниз горлом.
— Ґорді, чого це ти зомлів? — стурбовано запитав Верн.
— Велику помилку зробив: на тебе подивився, — відповів я.
— Іііі-ііі-іііііі! — захихотів Тедді. — От Ґорді, засранець! Мокрописький!
— З тобою правда все нормально? — не вгавав Верн.
— Так. Правда. Просто… ненадовго стало зле. Як подумав про тих смоктунів.
Усі з серйозними мінами закивали. Ми п’ять хвилин перепочили в затінку й пішли далі: ми з Верном з одного боку колії, Крис із Тедді — з іншого. За нашими підрахунками, було вже близько.
23
Але, як виявилося, раділи ми завчасу. І, якби нам вистачило розуму дві хвилини витратити на те, щоб подивитися на карту доріг, то ми б зрозуміли причину. Ми знали, що труп Рея Бравера лежить десь біля Бек-Гарлоу-роуд, яка закінчується сліпим завулком на березі річки Роял. Через Роял веде ще один міст, по якому пролягає залізнична колія. І от що ми придумали: коли підійдемо близенько до Рояла, то водночас наблизимося й до Бек-Гарлоу-роуд, де Біллі й Чарлі припаркували машину, коли побачили хлопця. А що від Рояла до річки Касл усього десять миль, ми подумали, що рибка в сітці.
Але ті десять миль петляли, як ворона літала. Колія між річками Касл і Роял не йшла навпростець. Вона робила плавну петлю, огинаючи гористу, кам’янисту місцину під назвою Стрімчаки. Якби ми глянули на мапу, то ця петля була б як на долоні, і ми б зрозуміли, що замість десяти миль тупати нам усі шістнадцять.
Першим це запідозрив Крис — коли вже перевалило за полудень, а річки Роял усе не було видно. Ми зупинилися, щоб він міг вилізти на високу сосну й добре роздивитися місцевість. А коли він спустився, то повідомив нам, що все дуже просто: до Рояла ми дійдемо десь о четвертій дня, а то й пізніше, та й то якщо ворушитимемо булками.
— От срака! — голосно вилаявся Тедді. — І що нам тепер робить?
Ми подивилися один одному в змучені спітнілі обличчя. Голодні й роздратовані. Велика пригода перетворилася на довгий нудний похід — було брудно й подеколи страшно. Напевно, і вдома нас уже шукали. І навіть якщо Майло Пресман не заявив на нас у поліцію, то це міг зробити машиніст поїзда, від якого ми тікали на мосту. До Касл-Рока ми планували доїхати автостопом, але четверта година — це за три години до темряви, а в сутінках ніхто не підбере чотирьох хлопців на сільському путівці.