Ми знову йшли парами, по двоє на кожному боці залізничного насипу. У мене геть пересохло в роті, горло пульсувало від нудотної напруги. Сонце знову запливло за пасмо хмар і цього разу більше не вийшло. Хмара на якусь мить позолотилася по краях, немов на ілюстрації до Старого Завіту, та потім винно-червоне відвисле черево грозової хмари поглинуло всі сліди сонця. День ураз став похмурим — хмари квапливо з’їдали рештки блакиті. Ми чули запах річки, так добре, наче були кіньми. А може, то був запах дощу, що вже висів у повітрі. На нас насувався цілий океан у мішку, стримуваний лише тоненькою шворкою, що могла от-от порватися й випустити назовні потоп.
Я все намагався заглядати в підлісок, але мій погляд раз у раз притягувало до себе те неспокійне, бурхливе небо. У його барвах, що все густішали, можна було прочитати всю лиху долю, що на нас чигала: вода, вогонь, вітер, град. Холодний вітер ставав дедалі настирливішим, сичав у вітті ялин. І раптом із хмар, наче просто над нашими головами, вирвався та вдарив у землю раптовий розряд блискавки. Я закричав і затулив очі долонями. Господь зробив мій знімок: клацнув маленького хлопчика з сорочкою, зав’язаною на поясі, сиротами на голій шкірі грудей і брудними від шлаку щоками. Менш ніж за шістдесят ярдів од нас затріщало, падаючи, велике дерево. Слідом за цим хряснув грім, і я весь зіщулився. Мені хотілося опинитися вдома, читати хорошу книжку в затишку й безпеці… наприклад, у погребі біля картоплі.
— Оссподи! — завищав Верн таким тоненьким голоском, наче от-от зомліє. — Оссподи Боже мій, дивіцця!
Я перевів погляд у тому напрямку, куди показував Верн, і побачив, що понад лівою рейкою ПЗЗШМ котиться синьо-біла куля вогню. Вона потріскувала й сичала на весь світ, наче ошпарена кицька. Стрімко пролетіла повз нас, і ми обернулися, щоб провести її поглядом, приголомшені тим, що такі штуки взагалі існують. За двадцять футів од нас вона раптово — хлоп! — і зникла, лишивши по собі масткий запах озону.
— Що я взагалі тут роблю? — пробурмотів Тедді.
— Охрініти! — радісно вигукнув Крис, задираючи обличчя в небо. — Це ж охрініти як кльово буде! — Але я поділяв думку Тедді. Дивився на небо й відчував якесь гнітюче запаморочення. За відчуттями це більше нагадувало зазирання в глибоку й загадкову ущелину з мармуровими стінами. Знову спалахнула блискавка, і ми всі поприсідали. Цього разу запах озону був гарячішим, виразнішим. Гуркіт грому накотився без жодної відчутної паузи.
Від нього ще дзвеніло у вухах, коли Верн тріумфально затріщав:
— ОН ТАМ! ОНО ВІН! ОН ТАМ! Я ЙОГО БАЧУ!
Якщо я захочу, то зможу зараз побачити Верна таким, як тоді, — варто лишень відкинутися на спинку крісла й заплющити очі. Він стоїть на лівій рейці, як мореплавець на носі корабля, однією рукою затуляючи очі від сріблястого сяйва блискавки, яка щойно вдарила, а іншу простягаючи вперед і показуючи на щось.
Ми підбігли до нього й подивилися в той бік. «У Верна просто розгулялась уява, от і все, — думав я. — Кровопивці, спека, а тепер ще буря ця… очі підводять і показують якусь чортівню, от і все». Але насправді це було не так, хоча на якусь частку секунди я раптом відчайдушно зажадав, щоб то виявився оптичний обман. Бо за ту частку секунди я зрозумів, що не хочу бачити жодних трупів. Навіть роздушеного під колесами вантажівки бабака.
У тому місці, де ми стояли, дощі напровесні розмили частину насипу, залишивши по собі непевний кам’янисто-піщаний обрив у чотири фути заввишки. У залізничників на жовтих дрезинах або ще руки не дійшли, або це сталося зовсім недавно й ніхто поки не знав. Під ним росли заболочені липучі зарості підліску, від яких віяло жахливим смородом. А з плутаного шалу кущів ожини стирчала біла-біла рука.
Чи дихав хтось із нас тієї миті? Я — ні.
Вітер міцнішав, налітав поривами й звідусіль, наскакував невідь звідки, закручував у вихорі, обдавав струменями нашу спітнілу шкіру й відкриті пори. Але я його наче й не помічав. Думаю, у душі я чекав, що Тедді от-от закричить «Десант — за борт!» Якби це сталося, я б, напевно, з’їхав з глузду. Було б краще, якби ми побачили все тіло, цілком і повністю. Але натомість стирчала лише ота млява кінцівка, страхітливо біла, з розпластаними пальцями, наче рука потопельника. Вона повідомила нам правду про всю ту подію. Пояснила кожен цвинтар у світі. Образ тієї руки поставав у моїй уяві щоразу, коли я чув чи читав про якесь звірство. А десь далі, там, де починалося плече тієї руки, лежала решта Рея Бравера.