— Ой, Ґорді, гля, — нетвердим голосом мовив Крис. — Ти гля. Він прям як на виставці потвор.
— Навряд чи він про це знає…
— Може, то його примару ми чули в лісі. Може, він знав, що таке станеться. Виставка потвор, сука. Я серйозно.
Позаду зашелестіли гілки. Я рвучко розвернувся, упевнений, що вони зайшли збоку, але Крис тільки побіжним поглядом туди скинув і повернувся до попереднього заняття — споглядати тіло. До нас вернулися Тедді з Верном, у джинсах, змоклих до нитки й прилиплих до ніг. Обидва шкірились — геть-чисто як ті собаки, що тільки-но десь насмокталися яєць.
— І що ти робитимеш, пацан? — спитав Крис, і в мене по спині пробіг холодок. Може, він і до мене звертався. А може, і ні… бо дивився він на тіло.
— Ми його заберем ізцюдова? — спантеличено спитав Тедді. — Герої будем. Правда же ж? — Він переводив погляд із Криса на мене й знов на Криса.
Крис подивився на нього, наче від сну пробудився. Його верхня губа піднялася, оголюючи зуби. Кількома великими кроками він подолав ту відстань, яка розділяла їх із Тедді, та з силою штовхнув його обома руками в груди. Тедді поточився. Він несамовито замахав руками в марній спробі відновити рівновагу й з розгону сів у болото, соковито хляпнувши задом об калабаню. І закліпав на Криса, мов здивована ондатра. А Верн сторожко зиркав на Криса — вочевидь, боявся, що той сказився. І це було недалеко від істини.
— Стули капкан, — порадив Крис Тедді. — Десант за борт, щоб тобі. Ти паршива боягузлива вівця, от ти хто.
— Я через град! — сердито закричав йому у відповідь присоромлений Тедді. — Крисе, я не через тих пациків! Але гроза — це страшне! Я нічо’ не можу із собою зробити! Я б їх усіх однією лівою поклав, ім’ям матері клянуся! Але я боюся грози! Чорт! Я не винен, просто мені страшно! — І, сидячи у воді, він знову розплакався.
— А ти що? — повернувся Крис до Верна. — Теж грози боїшся?
Верн по-дурному похитав головою, щиро дивуючись і не розуміючи, чого Крис так лютує.
— Чуваче, я думав, ми всі тікаєм.
— А ти в нас телепат. Бо ти першим побіг.
Верн двічі проковтнув слину й нічого не відповів.
Крис дивився на нього впритул, люто й похмуро. Потім розвернувся до мене.
— Ґорді, я склепаю йому ноші.
— Як скажеш, Крисе.
— А то! Як у скаутів. — Його голос підбирався до дивних високих, пронизливих ноток. — Точно так, як у бляцьких скаутів. Ноші — палки й перекладини. Як у підручнику. Правда, Ґорді?
— Правда. Якщо хочеш. Але що як ті пацики…
— До сраки тих пациків! — пронизливо закричав він. — Ви всі стадо овець! Від’їбіться, уроди!
— Крисе, вони можуть викликати шерифа. Щоб нам помститись.
— Він наш, ми його ЗАБЕРЕМ!
— Пацики що хоч скажуть, аби нам свиню підкласти, — спробував я його напоумити. Слова звучали непереконливо, тупо, наче на грип хворіли. — Що хоч скажуть, а тоді ще й набрешуть. А ти ж знаєш, як люди брехнями можуть накапостити іншим людям. Як із грішми на…
— НАЧХАТИ! — вереснув він. І кинувся на мене з кулаками. Але невдало, бо однією ногою перечепився через грудну клітку Рея Бравера. Пролунало вогке бухкання, і тіло гойднулося. Крис перечепився й зарив носом, і я чекав, що він підведеться й зацідить мені кулаком у губи, але він так і лежав там, куди впав, головою в бік насипу, витягнувши руки над головою, наче норець перед стрибком, точнісінько в такій позі, як Рей Бравер, коли ми його знайшли. Я ошаліло глянув на Крисові ноги, перевірити, чи на місці його кеди. І тут він розплакався й розкричався. Його тіло здригалося в каламутній воді, розляпувало її навколо, кулаки молотили по поверхні, голова вигиналася то на один бік, то на інший. Тедді з Верном дивилися на нього, вибалушивши очі й пороззявлявши роти, бо ніхто й ніколи не бачив Криса Чемберза у сльозах. Через хвилину-дві я пішов до насипу, вибрався нагору й сів на рейку. Тедді з Верном подалися за мною. Так ми й сиділи під дощем, не розмовляючи, схожі на тих трьох мудрих мавпочок — статуетки, які продають у крамничках «Усе по десять центів» та тих низькопробних подарункових магазинах, що вічно мають такий вигляд, ніби завтра збанкрутіють.