— Будьмо, — мовив він.
Ми випили. Мартіні було бездоганним, я так і сказав, замість продовжити своє запитання.
— Баром у нас завідує Стівенз. Це він змішує напої. Любить повторювати, що це маленьке, проте життєво важливе вміння.
Мартіні трохи притупило моє відчуття розгубленості й ніяковості (притупило, однак саме відчуття лишилося — удома я півгодини провів, витріщаючись у свою шафу, бо не знав, що вдягти. Зрештою зупинився на темно-коричневих штанах і шорсткому твідовому піджаку майже в тон, сподіваючись, що не натраплю на чоловіків, убраних або в смокінги, або в сині джинси та картаті сорочки. Проте, здається, з одягом я майже не схибив). У незнайомому місці й ситуації кожен болісно продумує свої дії, навіть найнезначніші, тож тієї миті, тримаючи в руці напій, після обов’язкового маленького тосту, я дуже хотів бути впевненим, що не проґавив нічого важливого.
— Чи є тут гостьова книга, у якій я маю розписатися? — спитав я. — Щось на зразок цього?
Вотергауз подивився на мене трохи зачудовано.
— У нас нічого такого немає, — відповів він. — У всякому разі я так думаю. — Він роззирнувся по залі, у якій панували сутінки й тиша. Йогансен шурхотів своєю «Волл-стрит джорнал», у дверях на дальньому боці зали промайнув Стівенз, схожий на примару у своєму обідньому кітелі. Джордж поставив склянку на журнальний столик і підкинув у вогнище поліно. У чорну горлянку димоходу шугнули іскри.
— А що це означає? — спитав я, показуючи на напис на камені.
Вотергауз уважно прочитав, наче вперше бачив. «ОПОВІДЬ, А НЕ ТОЙ, ХТО ОПОВІДАЄ».
— Я здогадуюся, — мовив він. — Ви теж здогадаєтеся, якщо прийдете ще раз. Так, здогадаєтеся, і не лише про це. Із часом. А поки розважайтеся, Девіде.
Із цими словами він відійшов. І хоч це може видатися дивним, однак, покинутий напризволяще, тонути або випливати в незнайомому середовищі, я все-таки зумів розважитися. Передусім я завжди любив книжки, а в тій бібліотеці було де оку розгулятися. Ціла колекція скарбів. Я повільно обійшов полиці, придивляючись у поганому освітленні до спинок, час від часу котрусь книжку витягав та гортав. А раз спинився, щоб визирнути у вікно, на перехрестя вулиці та Другої авеню. Я стояв і дивився крізь розмальовану інеєм по краях шибку на світлофор того перехрестя. Поки світло мінилося: від червоного до зеленого й жовтого та знову до червоного, — я зненацька відчув, як мною опановує чудернацьке, проте не менш від цього приємне відчуття спокою. Воно не накотило хвилею, радше прокралося непомітно. «О так, — можете сказати ви, — дуже розумно. Усі відчувають спокій, коли дивляться на світлофор».
Гаразд. Нічого розумного в цьому не було. Згоден із вами. Але відчуття від цього нікуди не поділося. Уперше за багато років я згадав зимові ночі на фермі у Вісконсині, на якій зростав: як лежав у ліжку у своїй кімнаті на другому поверсі, де гуляли протяги, і насолоджувався тим, що за стінами свище січневий вітер, намітає сухий, мов піщинки, сніг уздовж миль сніжного паркану, а моєму тілу під двома ковдрами так тепло й затишно.
Траплялися на полицях і книги з юриспруденції, проте якісь дивні, чорт забирай. «Двадцять випадків розчленування та їхні наслідки згідно з британським законодавством» — цю назву я добре запам’ятав. Ще були «Справи з хатніми улюбленцями». Я взяв цей фоліант, розгорнув і зрозумів, що в ньому науковою мовою описано законодавче врегулювання (цього разу за американськими законами) випадків, пов’язаних із домашніми тваринами: від котів, які успадковували величезні суми грошей, до оцелота, який зірвався з ланцюга й сильно погриз листоношу.
Було там зібрання творів Діккенса, Дефо, практично нескінченна кількість романів Тролопа, а ще твори такого собі Едварда Ґрея Севіля (загалом одинадцять книг), у прекрасній шкуратяній оправі й назвою видавництва золотом на корінці — «Стедем і син». Ні про Севіля, ні про його видавця я ніколи не чув. У першому романі Севіля, «То були наші брати», стояла дата встановлення авторського права — тисяча дев’ятсот одинадцятий. Останній же, «Руйначі», вийшов тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого.
Двома полицями нижче від зібрання романів Севіля стояв фоліант, у якому містилися детальні покрокові інструкції для шанувальників конструкторів «Еректор». Поряд із ним був ще один фоліант, з описом відомих сцен із відомих фільмів. Кожна з цих фотографій заповнювала собою цілу сторінку, а навпроти, на сусідній сторінці розвороту, було надруковано верлібри, або присвячені сценам, з якими їх поєднали, або ж до написання цих віршів автора надихнула саме ця сцена. Ідея сама із себе не надто видатна, однак представлені поети таки були видатними — Роберт Фрост, Маріанна Мур, Вільямс Карлос Вільямс, Воллес Стівенз, Луїс Зуковські та Еріка Йонґ, і це лише малий перелік. Десь посередині книги я знайшов вірш Арчибальда Макліша, надрукований поряд із тією знаменитою фотографією Мерилін Монро, де вона стоїть на вентиляційній решітці в метро й змагається з вітром за свою спідничку. Вірш називався «Дзвін» і починався так: