Я розплатився з водієм, вийшов із машини й пішов до чотирьох сходинок, які вели до дверей. А коли вже піднімався, то радісне хвилювання згустилося до звичайнісінького похмурого передчуття (з яким старі люди більш знайомі). Що я тут забув?
Масивні дубові двері з вигляду були міцні, мов у середньовічному замку. На них не видно було ні дзвінка, ні дверного молотка, ні камери спостереження, що непомітно причаїлася в тіні широкого карниза. І, авжеж, нагорі сходів не чекав Вотергауз, щоб провести мене всередину. Я зупинився біля підніжжя і роззирнувся. Зненацька Тридцять п’ята вулиця здалася мені темнішою, холоднішою, загрозливішою. Усі особняки мали потайливий вигляд, неначе за їхніми стінами крилися таємниці, що їх ліпше не розгадувати. Їхні вікна нагадували очі.
«Десь за одним із тих вікон чоловік чи жінка споглядає убивство, — подумав я. І враз по хребту знизу вгору пробіг дрож. — Споглядає… чи коїть».
І тут двері відчинилися, і на порозі виник Стівенз.
Я відчув безмежне полегшення. Уява в мене не надто багата, принаймні я так вважаю — за звичайних обставин я не вигадую небилиць. Але та остання думка була такою надприродно ясною і прозорою, що більше нагадувала пророцтво. Я міг би щось пробелькотіти вголос, якби спочатку не подивився Стівензу у вічі. Його очі мене не впізнали. Вони ніколи мене не бачили.
І знову настала мить тієї надприродної пророчої ясності. Я в усіх деталях побачив решту свого вечора. Три години в тихому барі. Три мартіні (а може, чотири), щоб заглушити сором від того, як я пошився в дурні й пішов туди, куди мене не кликали. Те приниження, проти якого мала мене вберегти материна порада, — приниження, яке приходить разом зі знаттям про те, що ти надто далеко зайшов.
Я побачив, як приходжу додому напідпитку, але не веселим. Побачив, як просто сиджу в таксі, поки воно везе мене містом, а не переживаю цю поїздку крізь те дитиняче скельце радісного хвилювання й передчуття. Почув, як кажу Еллен: «Це швидко набридає… Вотергауз знову розказував ту саму історію, про те, як виграв у покер партію стейків із вирізки для Третього батальйону… а ще вони грають у «Чирви» по долару за очко, уявляєш? … Ще раз? … Може, і пішов би, але сумніваюся». І то вже був би край. Усьому, крім, хіба що, мого приниження.
Усе це я побачив у дзеркалі порожніх очей Стівенза. Та враз вони потепліли. Він ледь помітно всміхнувся й сказав:
— Містер Едлі! Проходьте. Я візьму ваше пальто.
Я піднявся східцями, і Стівенз щільно причинив за мною двері. І якими ж інакшими видаються двері, коли опиняєшся на теплому їх боці! Він узяв моє пальто й кудись із ним пішов. Я трохи постояв у коридорі, роздивляючись своє відображення у великому високому дзеркалі. Шістдесятитрирічний чоловік, з обличчям, занадто виснаженим і видовженим, щоб належати людині середнього віку. Та все ж я лишився задоволений своїм відображенням.
Я непомітно прослизнув у бібліотеку.
Там був Йогансен, читав свою «Волл-стрит джорнал». В іншому острівці світла над шаховою дошкою схилилися Емлін Маккерон та Пітер Ендрюз. Маккерон був і залишається мертвотно-блідим, із тонким, як лопать вентилятора, носом. Ендрюз був кремезним, із похиленими плечима холериком. На жилет стікала розложиста руда борода. Сидячи один перед одним над інкрустованою дошкою з її різьбленими фігурками зі слонової кості та ебенового дерева, вони скидалися на індіанські тотеми: орла й ведмедя.
Вотергауз теж був у залі — насуплено читав свіжий випуск «Таймс». Він підвів погляд від газети, кивнув мені без найменшого подиву й знову поринув у читання.
Стівенз приніс «Бомбей-мартіні», хоч я й не просив.
Із келихом у руках я підійшов до полиць і знову відшукав той загадковий заманливий набір зелених томів. Того вечора я почав читати твори Едварда Ґрея Севіля. Розпочав із першого — «То були наші брати». Відтоді я проковтнув їх усі й дійшов висновку, що це одинадцять найкращих романів, які бачило наше століття.
Наприкінці вечора розповіли історію (лише одну), і Стівенз роздав по колу келихи бренді. А коли оповідач завершив свою розповідь, люди почали вставати й готуватися на вихід. Але тут на порозі, у подвійних дверях, що поєднували бібліотеку з холом, з’явився Стівенз і заговорив до нас. Його низький приємний голос проникав у найдальші закутки зали.