— Як більшість із вас знає, я юрист, — промовив Ендрюз, надпивши з келишка, прокашлявшись і знову надпивши. — Останні двадцять два роки в мене офіс на Парк-авеню. Але доти я служив помічником адвоката в юридичній конторі, котра працює у Вашингтоні. Якось у липні мене попросили залишитися на роботі допізна, щоб закінчити індексацію посилань на справу в експертному висновку для суду, який із нашою історією жодним чином не пов’язаний. І от, поки я сліпав над паперами, в офіс прийшов чоловік — який на той час був одним із найвідоміших сенаторів на Капітолійському пагорбі, а потім мало не став президентом. На сорочці в нього виднілися плями крові, а очі вилазили з орбіт.
«Мені треба поговорити з Джо», — сказав він. А Джо, щоб ви розуміли, — це Джозеф Вуд, тодішній голова нашої фірми, один із найвпливовіших юристів приватного сектора у Вашингтоні, а ще близький друг цього сенатора.
«Він уже давно пішов додому», — відповів я. А сам мало не трусився від страху, скажу я вам, — бо вигляд у нього був, як у людини, яка щойно потрапила в жахливу автомобільну аварію чи в різанину й залишилася жива. І чомусь від вигляду його обличчя, те, яке раніше дивилося на мене з фотографій у газетах і з телеекрана в передачі «Зустрічайте, преса»… заюшене кров’ю, щока спазматично сіпається під дико виряченим оком… від усього цього мені ставало все страшніше.
«Я йому подзвоню, якщо ви…» — Я вже намацав трубку, не тямлячись від бажання якнайшвидше перекинути на когось цей несподіваний обов’язок. Позаду себе на килимі він залишив ланцюжок криваво-брудних слідів.
«Мені негайно треба поговорити з Джо, — повторив він таким тоном, наче не чув мене. — У мене в багажнику дещо лежить… я знайшов це у Вірджинія-плейс. Я в нього стріляв, і ножем різав, але вбити не можу. Це не людина, я не можу його вбити…» — І він захихотів… а потім засміявся… і врешті пронизливо закричав. Та все ще кричав, коли я нарешті додзвонився до містера Вудза й попросив його приїхати, якнайшвидше, заради всього святого, і…
Історію Пітера Ендрюза я теж переповідати не буду. Хоча насправді я не певен, чи наважився б я її переповісти. Досить буде, якщо скажу, що та оповідь була така страшелезна, що я після того ще багато тижнів поспіль про неї кошмари бачив. А якось за сніданком Еллен подивилася на мене через кухонний стіл і спитала, чого це я посеред ночі кричав: «Голова! Голова в землі говорить!»
— Мабуть, сон наснився, — сказав я. — Один із тих, яких не пам’ятаєш, коли прокинешся.
Але мій погляд негайно опустився на чашку з кавою, і, думаю, того разу Еллен зрозуміла, що я збрехав.
Одного дня в серпні наступного року мене викликали по внутрішньому телефону, коли я працював у бібліотеці-читальні. Дзвонив Джордж Вотергауз. Він попросив мене зайти до нього в кабінет. Прийшовши, я побачив, що там присутні також і Роберт Ґарден із Генрі Ефінґемом. На мить мною заволоділа цілковита певність, що зараз мене сваритимуть, бо я утнув якусь страхітливу дурість чи зловживав службовим становищем.
Проте Ґарден зробив кілька кроків мені назустріч і сказав:
— Джордж вважає, що час уже, Девіде, зробити тебе молодшим партнером. І ми всі з ним погоджуємося.
— Ти почуватимешся як найстаріший у світі молодий, — розплившись в усмішці, підштрикнув Ефінґем, — але це той шлях, який ти мусиш пройти, Девіде. Дасть Бог, до Різдва вже зробимо тебе повноцінним партнером.
Тієї ночі я не бачив кошмарів. Ми з Еллен ходили вечеряти в ресторан, забагато випили, потім пішли слухати джаз у клуб, до якого не навідувалися вже років із шість, і майже до другої ранку слухали, як той дивовижний синьоокий чорношкірий, Декстер Ґордон, грає на своїй трубі. А на ранок прокинулися з незадоволеними шлунками, головним болем, та все ще не спроможні до кінця повірити в те, що сталося. Адже моя заробітна платня зросла на вісім тисяч доларів на рік — тоді як ми вже давно махнули рукою на свої сподівання такого шаленого прибутку.
Тієї осені фірма відправила мене на півтора місяця в Копенгаген, а коли я повернувся, то почув новину про те, що Джон Ганраган, один із завсідників 249-го, помер від раку. Для його дружини, котра залишилася без коштів для існування, зібрали гроші. Я запропонував свої послуги — порахувати їх (усі здавали винятково готівкою) і перевести в чек. Вийшло майже десять тисяч доларів. Я передав чек Стівензу, і припускаю, що він надіслав його поштою.