Елла презирливо пирхнула й видала кілька ремарок — «сучасні дівчата» й «геть сорому нема». Однак вона була доброю жінкою і все це сказала суто заради проформи. Бо розуміла не гірше за мене, що нова пацієнтка, байдуже, як її звали насправді, — не якась мала видра легкої поведінки з очима пройдисвітки. Ні, «Джейн Сміт» була просто вкрай серйозною і вкрай рішучою молодою жінкою (якщо ці риси характеру взагалі можна описати таким сором’язливим прислівником, як «просто»). Ситуація була не з приємних (якщо ви, джентльмени, пам’ятаєте, у ті часи це називалося — «вскочити в тарапату»; нині ж, здається, багато молодих жінок вискакують з тарапати шляхом вишкрібання), але вона готова була пройти це випробування з усією честю й гідністю, на яку була спроможна.
Через тиждень після першого візиту вона прийшла вдруге. Деньочок видався пречудовий — один із тих перших справжніх днів весни. М’яке повітря, небо — ніжна молочна блакить, і вітер приносив із собою теплі, невловні пахощі, за допомогою яких природа повідомляє, що в неї знову починається власний цикл народження. У такі дні гостро хочеться перенестися за багато миль від роботи. Сидіти навпроти своєї чарівної дами — може, на Коні-Айленді чи в парку Пелісейдз на протилежному березі Гудзона, розклавши вміст кошика для пікніка на картатій скатертині, а згадана дама хай буде у великому білому крислатому капелюсі та сукні без рукавів, прекрасній, мов сама та днина.
Сукня «Джейн Сміт» була з рукавами, але за красою могла-таки дорівнятися до самої днини: лляна, біла й ошатна, з коричневою оздобою по краях. Взута жінка була в коричневі туфлі на підборах, на руках — білі рукавички, а голову вінчав капелюшок у формі дзвіночка — «клош», трохи немодний. Так я вперше помітив, що вона зовсім небагата.
— Ви вагітні, — повідомив я. — Але, думаю, ви в цьому й не сумнівалися, адже так?
Якщо мають пролитися сльози, подумав я, то для них якраз настала підхожа мить.
— Так, — спокійно й стримано промовила вона. В очах не промайнуло й натяку на сльози, так само, як у синьому небі того дня не було ні хмаринки. — Зазвичай у мене все як за годинником.
Між нами повисла пауза.
— Коли можна очікувати пологів? — майже безгучно зітхнувши, запитала згодом вона. Так зітхає людина, коли мусить нахилитися, щоб підняти важкий тягар.
— Це буде дитина на Різдво, — відповів я. — Попередньо скажу про десяте грудня, хоча може бути плюс-мінус два тижні в той чи той бік.
— Гаразд. — На мить вона завагалася, проте майже одразу перейшла до справи. — Ви приймете в мене пологи? Хоч я незаміжня?
— Так. За однієї умови.
Жінка насупилася, і враз її обличчя, як ніколи, стало схожим на лице Гаррієт Вайт, батькової першої дружини. Важко повірити в те, що двадцятитрирічна жінка, насупившись, може стати страшною та грізною, але так і було. Вона ладна була підвестися й піти, навіть попри те, що знову доведеться зазнати ганьби в іншого лікаря.
— І що за умова? — безбарвним тоном бездоганної ввічливості спитала вона.
Тепер уже я відчув потребу опустити очі під пильним поглядом тих горіхових очей. Але я його витримав.
— Я наполягаю на тому, щоб ви назвалися мені справжнім ім’ям та прізвищем. Ділові взаємини ми з вами можемо продовжувати в готівковому розрахунку, якщо вам так краще, і рецепти місіс Девідсон вам виписуватиме як для Джейн Сміт. Але якщо наступні сім місяців ми мандруватимемо з вами в одному човні, то я б хотів звертатися до вас на ім’я, під яким вас знають люди.
Закінчивши на цьому свою безглуздо суху й нудну промову, я спостерігав, як вона обмірковує мої слова. Чомусь я був певен, що зараз вона встане, подякує за те, що я приділив їй час, і піде назавжди. І якби це сталося, я б щиро засмутився. Бо вона мені сподобалася. А надто припала до душі безпосередність, з якою вона підійшла до проблеми. На її місці дев’яносто жінок зі ста опустилися б до безсилої негідної брехні, нажахані живим годинником у своєму череві, страшенно присоромлені своїм становищем, а тому неспроможні скласти бодай трохи розумний план дій, щоб із нього вийти.
Припускаю, що нині більшість молодих людей тільки посміялися б із таких потворних думок. Їм було б важко повірити, що таке можливо. Людям тепер так важливо продемонструвати широту своїх поглядів, що до вагітної жінки без обручки на пальці ставитимуться вдвічі турботливіше, ніж до тієї, у якої обручка є. Ви, джентльмени, ще добре пам’ятаєте ті часи, коли непохитна моральність і святенництво робили життя нестерпним для жінки, яка «вскочила в тарапату». У ті часи вагітна заміжня жінка вся світилася щастям. Вона була впевнена у своєму становищі й пишалася тим, що може виконати своє призначення, задля якого, на її думку, Господь і відправив її на цю землю. А неодружена вагітна жінка була парією, шльондрою в очах світу й у власних очах теж. Такі жінки були, послуговуючись слівцем Елли Девідсон, «доступними», а в тому світі й у той час доступність нескоро пробачали. Таким жінкам доводилося втікати в інші міста й містечка, щоб народжувати там. Деякі приймали пігулки чи кидалися з даху. Інші ходили на підпільні аборти до різників з брудними руками чи намагалися зробити це самі. За буття лікарем чотири жінки спливли на моїх очах кров’ю від колотих ран матки. В одному випадку жінка порізала себе гострими краями шийки розбитої скляної пляшки від «Доктора Пеппера», прив’язаною до держака щітки. Нині справді важко повірити в те, що таке відбувалося, однак, джентльмени, так і було. Так і було. Простіше кажучи, то було найгірше становище, у якому могла опинитися молода здорова жінка.