Выбрать главу

— Гаразд, — урешті мовила вона. — Згодна. Мене звати Сандра Стенсфілд. — І вона простягнула мені руку. Здивований, я її потис. Добре, що тієї миті мене не бачила Елла Девідсон. Вона б ніяк цього не прокоментувала, проте наступні кілька тижнів пив би я гірку каву.

Сандра всміхнулася — мабуть, її розвеселив мій вираз легкого спантеличення. І подивилася мені у вічі прямим відвертим поглядом.

— Сподіваюся, докторе Маккерон, ми зможемо потоваришувати. Я зараз вкрай потребую друга. Мені дуже страшно.

— Я це розумію. І постараюся стати вашим другом, якщо зможу, міс Стенсфілд. Чи можу я ще чимось вам допомогти?

Вона відкрила сумочку й витягла звідти ручку та дешевий записник. Розгорнула блокнот, наготувала ручку й підвела погляд на мене. На одну жаску мить мені здалося, що зараз вона попросить прізвище та адресу лікаря, що робить підпільні аборти. Та натомість вона сказала:

— Розкажіть, будь ласка, чим мені харчуватися Для здоров’я дитини.

Я гучно розсміявся. Сандра поглянула на мене дещо здивовано.

— Даруйте. Просто ви така ділова.

— Напевно. Але дитина тепер — одна з моїх справ, чи не так, докторе Маккерон?

— Так. Безперечно. Є в мене одна брошура, яку я даю всім своїм вагітним пацієнткам. У ній написано про харчування, вагу, алкоголь, куріння та багато іншого. Тільки, будь ласка, не смійтеся, коли побачите титульну сторінку. Ви мене образите, бо це я її написав.

І то була правда — хоча в дійсності то був радше проспект, ніж брошура. З часом він ліг в основу моєї книжки, «Практичного посібника до вагітності й пологів». У ті часи я цікавився акушерством і гінекологією… і досі цікавлюся, хоча тоді спеціалізуватися на цьому ніхто б не став, хіба що в тебе було багато зв’язків у північному Мангеттені. Та навіть якби були, то для того, щоб заснувати свою практику й домогтися в ній успіху, знадобилося б десять-п’ятнадцять років. Через війну я відкрив свій кабінет у перезрілому віці й відчував, що не маю часу на розкачування. Мені вистачало й знаття, що протягом своєї практики я побачу безліч щасливих облич майбутніх матусь і прийму безліч немовлят. Так і сталось, як гадалось: за останнім підрахунком я прийняв близько двох тисяч немовлят — стільки, що вистачило б двісті класних кімнат заповнити.

Я старався завжди бути в курсі нової літератури, присвяченої пологам, читав її уважніше, ніж будь-які нові надходження з інших сфер загальної лікарської практики. І позаяк я мав власні думки, думки ентузіаста, то написав свою брошуру, замість втелющувати молодим матерям черстві каштани, якими їх любили в ті часи годувати. Увесь каталог тих «каштанів» я вам переповідати не буду, бо довелося б вам тут усю ніч до ранку сидіти й слухати, але про декілька згадаю.

Жінкам при надії радили якомога більше перебувати в стані спокою: сидіти, лежати і в жодному разі не ходити на далекі відстані, бо так існує загроза викидня чи «ушкодження плода». А оскільки пологи — тяжка праця, що вимагає величезних зусиль, то радити таке вагітній — це те саме, що рекомендувати футболістові, який готується до важливої гри, якомога більше сидіти, щоб не втомлювався! Це одна «цінна» порада, яку давало дуже багато лікарів, — щоб майбутні матусі, у яких є трохи надмірної ваги, починали курити… курити! Обґрунтування цього прекрасно висловили в рекламному слогані того часу: «Візьми “лакі” замість цукерки». Люди, які вважають, що, увійшовши у двадцяте століття, ми потрапили в добу світла й розуму в медицині, навіть гадки не мають, якою психічно хворою ця медицина іноді буває. Та, може, воно й на краще. Бо якби ці люди знали, вони б посивіли на місці.