Я дав міс Стенсфілд свою теку, і вона хвилин на п’ять поринула в читання. Я запитав її дозволу розпалити люльку, і вона неуважно, навіть не підводячи голови, дозволила. А коли нарешті дочитала й підняла погляд, на її губах грала усмішечка.
— Докторе Маккерон, ви радикал?
— Чому ви так вирішили? Бо я раджу жінці при надії ходити містом у справах замість їздити в задимленому трясучому вагоні метро?
— «Пренатальні вітаміни», не знаю, що це… рекомендовано плавання… і вправи для дихання! Які такі вправи?
— Це вже згодом. І ні, я не радикал. Аж ніяк не радикал. Я лікар, який уже на п’ять хвилин затримує наступного пацієнта.
— Ой! Пробачте. — Вона швидко звелася на ноги й вклала товсту теку собі в сумочку.
— Пусте.
Поки жінка натягала на плечі легке пальто, вона, не відриваючись, дивилася мені у вічі тими своїми горіховими очима.
— Ні, — сказала вона. — Зовсім не радикал. Підозрюю, що насправді з вами доволі… затишно? Це підхоже слово?
— Маю надію, що саме так і є. Мені подобається це слово. Коли говоритимете з місіс Девідсон, вона дасть вам розклад візитів. Ви повинні прийти до мене на початку наступного місяця.
— Ваша місіс Девідсон несхвально до мене ставиться.
— Ні, я певен, що зовсім це не так. — Але брехати я ніколи особливо не вмів, тож між нами раптом стало прохолодно. До дверей консультаційної я її проводжати не став. — Міс Стенсфілд?
Вона обернулась і подивилася на мене — холодним запитальним поглядом.
— Ви маєте намір зберегти дитину?
На мить вона замислилась, розглядаючи мене, та потім усміхнулась — тією загадковою усмішкою, що, на моє переконання, притаманна лиш вагітним.
— О так. — І з цими словами вийшла.
Протягом того дня я лікував близнюків від одного на двох висипу внаслідок дії отруйного плюща, розтинав чиряк, витягав металевий гачок із ока зварювальника й скерував одного зі своїх найстаріших пацієнтів до лікарні імені Вайт, бо там, безсумнівно, був рак. Про Сандру Стенсфілд на той час я вже й думати забув. Однак про неї нагадала Елла Девідсон.
— А знаєте, може, вона й не дешевка, — сказала моя медсестра.
Я підвів погляд від картки останнього пацієнта. Переглядав її з тим відчуттям марної огиди, яке переживають більшість лікарів, коли усвідомлюють свою повну безпорадність, і думав, що треба завести собі для таких карток печатку. Тільки замість слів «ЗАБОРГОВАНІСТЬ», чи «СПЛАЧЕНО ПОВНІСТЮ», чи «ПАЦІЄНТ ПЕРЕЇХАВ» на ній будуть прості слова «СМЕРТНИЙ ВИРОК». Може, навіть із черепом та кістками вгорі, як на пляшечках з отрутою.
— Прошу?
— Ваша міс Джейн Сміт. Сьогодні після візиту вона зробила дещо дуже дивне. — Те, як місіс Девідсон тримала голову й стискала губи, свідчило: таке дивацтво вона схвалює.
— Цікаво, що?
— Коли я дала їй аркуш візитів, вона попросила порахувати для неї повну суму витрат. Усіх витрат. З пологами й перебуванням у лікарні включно.
Так, то була чудасія. Не забувайте, що йшов тридцять п’ятий рік, а міс Стенсфілд справляла враження жінки самотньої. Чи була вона забезпеченою, навіть заможною? Не думаю. Одяг, взуття й рукавички в неї були гарними, але прикрас вона не носила жодних — навіть біжутерії. А ще був капелюшок, той, поза сумнівом, немодний «клош».
— Ви підрахували?
Місіс Девідсон подивилася на мене так, наче я з глузду з’їхав.
— Чи порахувала я? Звісно, порахувала! І вона сплатила, усю суму. Готівкою.
Цей останній вчинок, що, вочевидь, здивував місіс Девідсон найбільше (украй приємно здивував, авжеж), для мене чимось дивовижним не став. Чого не можуть робити Джейн Сміт цього світу, то це виписувати чеки.
— Вийняла з сумки ощадну книжку, відкрила її й просто мені на стіл полічила гроші, — вела далі місіс Девідсон. — Потім туди, де була готівка, поклала рецепт, сховала ощадну книжку назад у сумочку й побажала вдалого дня. Дуже навіть непогано, враховуючи, як нам доводиться бігати за тими так званими шанованими людьми, щоб витрусити з них гроші за лікування!