А тоді повіки затріпотіли, ті чудесні горіхові очі розплющилися, і вона втупилася поглядом мені у вічі.
— Приречена, — сказала мені голова. — Приречена. Я приречена. Нема спасіння без страждань. Дешева магія, а втім, це все, що в нас є.
І я з криком прокинувся.
Настало десяте грудня, день, коли, за моїми розрахунками, вона повинна була народжувати. Але дитина не поспішала. Сімнадцятого грудня я її оглянув і висловив припущення, що майже напевно пологи відбудуться в тисяча дев’ятсот тридцять п’ятому, однак до Різдва дитина (хлопчик то чи дівчинка) не народиться точно. Міс Стенсфілд сприйняла це спокійно й гідно. Здавалося, що вона скинула з себе тінь, що висіла над нею впродовж усієї тієї осені. Місіс Ґібз, та сліпа жінка, що найняла її читати вголос і виконувати неважку хатню роботу, була дуже нею задоволена — аж настільки, щоб розказати своїм подругам про хоробру юну вдовицю, яка, попри нещодавню важку втрату та делікатне становище, рішуче дивилася в майбутнє з високо піднятою головою та оптимізмом. Декілька подруг сліпої жінки висловили зацікавленість у тому, щоб узяти вдову на роботу після народження дитини.
— І я ловитиму їх на слові, — сказала вона мені. — Заради дитини. Однак лише доти, доки не стану на ноги й не знайду собі щось постійне. Часом я думаю, що найгірше в усьому цьому — у всьому, що сталося, — те, що я стала інакше ставитися до людей. Інколи сама собі думаю: «Як ти можеш спати вночі, знаючи, що ввела в оману цю милу стареньку?» А потім думаю: «Якби вона знала, то показала б тобі на двері, як і решта». Так чи інакше, це брехня, і я іноді відчуваю на серці її тягар.
Того дня, перед тим як піти, вона витягла з сумочки пакуночок, загорнутий у веселенький папір, і несміливо підштовхнула його до мене поверхнею стола.
— З Різдвом вас, докторе Маккерон.
— Ну що ви, не варто було, — сказав я, відкриваючи шухляду й дістаючи звідти свій пакуночок. — Але оскільки я теж дещо маю…
Вона зачудовано подивилася на мене… і ми одночасно розсміялися. Я отримав у подарунок срібний затискач для краватки з медичним символом. А вона від мене — альбом, у якому можна було зберігати фотографії дитини. Той затискач досі в мене. Що сталося з альбомом, мені невідомо.
Я провів її до дверей, і вже коло них вона повернулася до мене обличчям, поклала руки мені на плечі, зіп’ялася навшпиньки й поцілувала в губи. Її вуста були прохолодними й твердими. То був не пристрасний поцілунок, джентльмени, але й не такий, якого можна сподіватися від сестри чи тітки.
— Ще раз дякую вам, докторе Маккерон, — трохи задихано промовила вона. На її вилицях грав рум’янець, а горіхові очі сяяли. — Дуже вам дякую, за все.
Я трохи ніяково розсміявся.
— Сандро, ви говорите так, наче ми більше ніколи не побачимося. — Здається, то вперше і востаннє за весь час я назвав її християнським ім’ям.
— О ні, ми ще зустрінемося, — запевнила вона. — Я в цьому ніскілечки не сумніваюся.
І вона мала рацію. Хоча жоден з нас не міг передбачити страхітливих обставин, що супроводжували ту останню зустріч.
Пологи в Сандри Стенсфілд почалися різдвяного вечора, після шостої години. Сніг, що сипав увесь день, на той час уже став мокрим. А коли пішли перейми, тобто менш ніж за дві години, вулиці міста вкрилися небезпечною кіркою криги.
У місіс Ґібз, сліпої жінки, була велика простора квартира на першому поверсі, і о шостій тридцять міс Стенсфілд обережно спустилася вниз, постукала до неї в двері, дістала дозвіл увійти й спитала, чи можна їй скористатися телефоном, щоб викликати таксі.
— Що, люба, дитинка народжується? — розхвилювалася місіс Ґібз.
— Так. Пологи тільки-но почалися, але така негода, що я не можу ризикувати. Таксі їхатиме довго.
Вона зателефонувала, а потім набрала мій номер. О тій порі, о шостій сорок, перейми надходили з інтервалом у двадцять п’ять хвилин. Вона повторила мені, що турбується про все завчасу через погану погоду.
— Не хочу народити на задньому сидінні жовтої машинки, — сказала вона. Її голос звучав напрочуд спокійно.
Таксі спізнилося, а пологи в міс Стенсфілд протікали швидше, ніж я передбачав. Але я ж кажу — не буває двох однакових пологів, у всіх різна специфіка. Водій, побачивши, що його пасажирка скоро народить, допоміг їй спуститися слизькими сходинками, постійно застерігаючи «Дамочко, обережненько». А міс Стенсфілд лише кивала, бо дослухалася до своїх переймів і старалася глибоко вдихати-видихати. Мокрий сніг барабанив по вуличних світлофорах і дахах автівок, великими краплями, що збігалися докупи, танув на «шашечках» таксі. Згодом місіс Ґібз розказала мені, що молодий таксист нервувався сильніше, ніж її «сердешна мила Сандра». І це, напевно, і посприяло нещасливому випадку.