Тіло міс Стенсфілд ставало твердим, її живіт стисся, з плоті перетворившись на камінь. І показалася голівка немовляти. Я бачив її, лише одну мить. Скривавлена, вкрита плівкою, вона пульсувала. Пульсувала. Дитя було живе, в усякому разі тоді. Поза сумнівом, живе.
Камінь знову став плоттю. Голівка сховалася від очей. А в мене за спиною хтось промовив:
— Докторе, чим я можу допомогти?
До мене підійшла немолода вже медсестра — з тих жінок, які так часто бувають стовпом нашої професії. Її обличчя було білим, як молоко, та, попри весь жах і забобонне благоговіння, на ньому написане, поки вона роздивлялася той моторошний дихаючий труп, це видиво не приголомшило її настільки, щоб вона не могла мені допомогти чи взагалі завадити.
— Ви можете принести ковдру, негайно, — різко відповів я. — Думаю, є шанс. — Я побачив, що позаду неї на лікарняних сходах зібралося щось із дві дюжини людей. Вони всі дивилися й не хотіли підходити ближче. Чи багато вони бачили? Чи мало? Сказати напевно я б не зміг. Знаю лише те, що по всьому ті люди мене ще багато днів уникали (а дехто — не спілкується й досі). І ніхто, з тією медсестрою включно, ніколи зі мною про це не заговорював.
Вона розвернулася й рушила в бік лікарні.
— Сестро! — гукнув я. — Нема часу. Візьміть у «швидкій». Дитина зараз вийде.
Медсестра слухняно змінила напрям, ковзаючись у крижаній каші у своїх білих туфлях на каучуковій підошві. А я повернувся до міс Стенсфілд.
Замість уповільнитися, «локомотив» набирав обертів… а потім її тіло ще раз напружилося й закам’яніло. Знову показалася голівка. Я чекав, що вона ковзне назад, але цього не сталося. Дитина виходила з лона матері. Зрештою, потреби в щипцях не було. Немовля мало не вилетіло мені в руки. На його голеньке скривавлене тільце сипав мокрий сніг — і то був хлопчик, не помітити статевих ознак було важко. Його шкіра парувала від холоду, і чорний крижаний вечір відбирав рештки материнського тепла. Скривавлені кулачки мляво хитнулися; маля тоненько й жалібно пискнуло.
— Сестро! — на всю горлянку заволав я. — Воруши сракою, суко! — Казати таке було неприпустимо, але на якусь мить мені здалося, що я знову у Франції й за хвилину над нашими головами знову засвистять снаряди, посиплють, шурхочучи, як та невблаганна пороша. Пекельно застрекочуть кулемети. З темряви виникатимуть німці, вони бігтимуть, і ковзатимуться, і лаятимуться, і вмиратимуть у бруді й димному тумані. «Дешева магія, — подумав я, дивлячись, як звиваються, крутяться й падають на землю тіла. — Але твоя правда, Сандро: це все, що в нас є». І то був якраз той момент мого життя, джентльмени, коли я вперше і востаннє впритул наблизився до божевілля. — СЕСТРО, ЗАРАДИ БОГА, ШВИДШЕ!
Маля знову писнуло — так тихенько, розгублено! — та й замовкло. Пара від його шкіри вже здіймалася ледь помітними цівочками. Я притулився ротом до його личка, вдихаючи запах крові та м’який вогкий аромат плаценти. Дмухнув повітря немовляті в рот і почув, як відновлюється нерівний шелест дихання. І раптом виявилося, що медсестра вже стоїть поряд, тримаючи ковдру в руках.
Вона вже простягнула її мені. Та враз відсмикнула руку.
— Докторе, а що… а що, як це монстр? Чудовисько якесь?
— Дай мені ковдру, — наказав я. — Зараз же дай ковдру, сержанте, поки я тобі, падло таке, голову на сраку не натягнув.
— Так, докторе, — цілковито спокійно відповіла медсестра (ми маємо дякувати Богу за жінок, джентльмени, за жінок, які так часто все розуміють, просто не намагаючись зрозуміти) і простягнула мені ковдру. Я загорнув дитину і передав їй.
— Гляди не впусти, сержанте, бо свої нашивки в мене з’їси.
— Так, докторе.
— Це, сержанте, дешева, сука, магія, але це все, з чим нас залишив Господь.
— Так, докторе.
Я дивився, як вона дріботить із дитиною на руках до лікарні. Юрба на сходах розступилася, даючи дорогу. Потім сам зіп’явся на ноги й відступив од тіла на крок назад. Його дихання, як і в немовляти, стало уривчастим… зупинилося… знов уривчасте… спинилося…
Я позадкував. Нога на щось натрапила. Я розвернувся. Її голова. І, неначе за велінням якоїсь зовнішньої сили, я опустився на коліно й перевернув ту голову. Очі були розплющені — ті горіхові очі, що завжди дивилися так прямо й були сповнені життя та рішучості. Проте рішучість нікуди не поділася. Джентльмени, вона мене бачила.