Її зуби були стиснуті, губи розтулилися. Крізь губи та зуби швидко просочувалося вперед-назад дихання — вона «локомотивила». Очі ворухнулися, зіниці трохи перекотилися вліво, неначе хотіли краще мене бачити. Губи розійшлися. Вони беззвучно вимовили три слова:
— Дякую, докторе Маккерон.
І я їх почув, джентльмени, але не з тих вуст. Вони пролунали на певній відстані — за двадцять футів од мене. Із голосових зв’язок. А що її язик, губи й зуби, за допомогою яких ми формуємо слова, перебували переді мною, то замість слів вийшла невиразна модуляція звуку. Та їх було дев’ять, дев’ять чітких звуків, як дев’ять складів у тому реченні:
— Дякую, докторе Маккерон.
— Прошу, міс Стенсфілд, — сказав я. — Це хлопчик. — Її губи ще раз ворухнулися, і з-позаду мене долинуло тонке примарне:
— Ппчиииии…
Її очі потьмяніли, зосереджений рішучий вираз щез. Вони вдивлялися в щось позаду мене — може, у те чорне сльотаве небо. Потім заплющилися. Вона знову запихкала локомотивом… а тоді просто завмерла. Усьому, що відбувалося, настав кінець. Трохи бачила медсестра, і водій «швидкої» теж бачив, поки не зомлів. Однак тепер усе скінчилося. Напевно. Лишилися тільки рештки потворної аварії тут, перед лікарнею… і новонароджене немовля там, усередині.
Я підвів погляд на статую Гаррієт Вайт. Вона стояла, скам’яніло вдивляючись у Медисон-сквер-ґарден, так, ніби не сталося нічогісінько вартого уваги, так, немовби подібна рішучість у такому жорсткому безглуздому світі, як цей, не означала зовсім нічого… або ще гірше — тільки вона щось по-справжньому й означала, тільки вона могла щось змінити.
Пригадую, я опустився навколішки в снігову кашу перед її відокремленою головою і розплакався. Пригадую, я все ще плакав, коли інтерн і дві сестрички допомогли мені звестися на ноги й повели всередину.
Люлька Маккерона згасла.
Він знову розпалив її довгастою запальничкою, а ми всі сиділи в повній тиші й навіть не дихали. Надворі вистогнував і завивав вітер. Маккерон рвучко закрив запальничку й підвів погляд. Та неначе трохи здивувався, побачивши, що ми досі на місцях.
— Оце й усе, — сказав він. — Кінець! А чого ви чекаєте? Огняних коней? — Він пирхнув, та потім наче передумав. — Я заплатив за її похорон із власної кишені. У неї більше нікого не було. — Він ледь помітно всміхнувся. — Ну… ще була Елла Девідсон, моя медсестра. Вона наполягла на тому, щоб я взяв у неї двадцять п’ять доларів, хоча заледве могла собі дозволити такі витрати. Та коли Девідсон на чомусь наполягала… — Він знизав плечима й тихо розсміявся.
— А ви цілком упевнені, що то був не рефлекс? — несподівано для самого себе вимогливим тоном запитав я. — Ви абсолютно точно бачили…
— Абсолютно точно, — холоднокровно відповів Маккерон. — Якби матка скоротилася лише раз, то був би рефлекс. Але завершення пологів тривало не кілька секунд, а кілька хвилин. Інколи я думаю, що вона могла б і довше протриматися, якби в цьому була потреба. Дякувати Богові, не було.
— А що сталося з дитиною? — поцікавився Йогансен.
Маккерон запахкав люлькою.
— Усиновили, — відказав він. — А ви ж розумієте, що навіть у ті часи відомості про всиновлення тримали в цілковитій таємниці.
— Так, але що сталося з дитиною? — наполягав Йогансен. І Маккерон роздратовано засміявся.
— А ви так просто не відступаєтеся, — сказав він Йогансену.
Той лише головою похитав.
— Деякі люди вчаться такими бути, на свою біду. То що було з дитиною?
— Що ж, коли вже ви так довго мене слухали, то, імовірно, розумієте, що я був певним чином зацікавлений у тому, щоб довідатися, як склалася доля дитини. В усякому разі таке в мене було відчуття. Була одна пара — молодий чоловік із дружиною. Прізвище в них було не Гаррісон, але доволі схоже. Вони жили в Мені. Своїх дітей мати не могли. Вони всиновили хлопчика й назвали його… нехай буде Джон, хороше ім’я, чи не так? Джон вас влаштує?
Він запахкав люлькою, але вона знову згасла. Краєм свідомості я розумів, що за спиною в мене стовбичить Стівенз, і знав, що десь там уже наготовані наші пальта. Невдовзі ми опустимо руки в рукави… і повернемося до своїх життів. Як сказав Маккерон, з оповідками покінчено до наступного року.
— Хлопчик, якого я прийняв того вечора, виріс і тепер очолює кафедру англійської мову в одному з двох-трьох найкращих коледжів країни, — сказав Маккерон. — Йому ще й сорока п’яти нема. Молодик. Поки ще зарано, але не за горами той день, коли він може стати президентом того вишу. Я в цьому нітрохи не сумніваюся. Він гарний, розумний і чарівний.