— Ага. Зацікавився я завдяки журналам, але швидко збагнув, що там багато, ну, триндять. Тому пішов у бібліотеку й став копати далі. Деяка інформація там була ще крутіша. Спочатку дебела бібліотекарка не дозволяла мені дивитися, бо ті книжки стояли в дорослій секції, але я сказав їй, що мені для школи треба. Для школи тобі дозволяють брати все, що заманеться. Але батьку вона все одно подзвонила. — Тод презирливо підкотив очі. — Думала, що тато типу не в курсі, що я роблю, прикиньте.
— А він був у курсі?
— А то. Мій тато вважає, що діти якомога швидше повинні дізнатися, що таке життя, не тільки про його хороші, а й про погані сторони. Тоді вони будуть до нього готові. Він каже, що життя — це тигр, якого ти маєш ухопити за хвоста, і якщо ти не знатимеш природи цієї тварюки, вона зжере тебе живцем.
— Мммм, — протягнув Дюссандер.
— Мама теж так вважає.
— Ммммм. — Здавалося, Дюссандер сторопів і не до кінця розумів, де він зараз.
— Але то таке, — сказав Тод. — Бібліотечне читво виявилося дуже добрим. Там було десь під сотню книжок про концтабори нацистів, і це тільки тут, у бібліотеці Санта-Донате. Про таке, мабуть, купа людей читати любить. Картинок там було не так багато, як у журналах тата Фоксі, але багато було й гидючого. Стільці зі шпичаками, що стирчали з сидінь. Як видирали обценьками золоті зуби. Отруйний газ, що йшов із душів. — Тод похитав головою. — Ви, хлопці, перестаралися, ви про це знаєте? Сильно перестаралися.
— Гидючого, — з притиском повторив Дюссандер.
— Я писав реферат про це. І знаєте, яку оцінку дістав? «А з плюсом». Звісно, довелося бути обережним. Про таке можна тільки певним чином писати. Обережненько.
— Невже? — Рукою, що помітно тремтіла, Дюссандер витяг ще одну цигарку.
— О так. Усі ті бібліотечні книжки, вони якось особливо написані. Наче хлопців, які їх писали, те, про що вони писали, змусило добряче проригатися. — Тод насупив чоло, борюкаючись із думкою, намагаючись видобути її з голови. Ускладнювало завдання те, що в його словниковому запасі ще не було слова «тон» у стосунку до письма. — Усі вони писали так, наче їм через це довго не спалося. Тепер нам треба дуже добре пильнувати, щоб такого не повторилося. Я зробив свою роботу такою, і, напевно, учителька поставила мені найвищу оцінку тільки за те, що я не виблював свій обід, коли читав джерела. — І на цьому Тод знову переможно всміхнувся.
Дюссандер глибоко затягнувся «кулзом» без фільтра. Губа в нього злегка тремтіла. Видихаючи дим крізь ніздрі, він зайшовся вологим, старечим кашлем.
— Досі не можу повірити в те, що відбувається ця розмова. — Він нахилився вперед і впритул подивився на Тода. — Хлопче, тобі відоме слово «екзистенціалізм»?
Тод пропустив запитання повз вуха.
— А ви були знайомі з Ільзою Кох?
— З Ільзою Кох? — І майже нечутно Дюссандер промовив: — Так. Я знав її.
— Вона була гарною? — пожадливо спитав Тод. — Ну, тобто… — Його руки описали в повітрі пісковий годинник.
— Але ж ти бачив її фотографію? — спитав Дюссандер. — Такий ревнитель, як ти, не міг не бачити.
— Рев… що?
— Ревнитель. Той, кого пре. Хто… фанатіє від чогось.
— Так? Круто. — Тодова усмішка, що була вже на мить поблякла, знову тріумфально засяяла. — Авжеж, я бачив її фотографії. Але ви ж знаєте, які вони, у тих книжках. — Він говорив так, наче всі ті книжки в Дюссандера були. — Чорно-білі, розпливчасті… просто відбитки. Ніхто з цих людей не знав, що їх знімають для… ну, історії. То як, вона була лялечкою?
— Вона була жирна, коротконога й уся в прищах, — коротко відповів Дюссандер. І розчавив напіввикурений недопалок у металевому тарелі для пирогів, повному схололих недопалків.
— А. Капець. — Тод спохмурнів.
— Просто пощастило, — задумливо промовив Дюссандер, свердлячи Тода поглядом. — Ти побачив моє фото в журналах про війну й випадково опинився поряд зі мною в автобусі. От же ж. — І він стукнув кулаком по бильцю м’якого крісла, проте не вкладаючи в удар усієї сили.
— Ні, сер, містере Дюссандер. Не все так просто. Тут набагато більше, ніж пощастило. Набагато, — наполегливо повторив Тод, нахиляючись уперед.
— Справді? Невже? — Кущуваті брови поповзли вгору, сигналізуючи про ввічливу недовіру.
— Звісно. Тобто вашим фотографіям у моєму альбомі щонайменше тридцять років. Тепер же тисяча дев’ятсот сімдесят четвертий.