— На них нападали корчі, вони кричали — високими дивними голосами. Мої люди… вони називали «ПЕГАС» «газом йодля». Наприкінці вони падали на підлогу й просто лежали у своїх випорожненнях, вони лежали, так, лежали на бетоні, кричали й співали йодлем, а з носів юшила кров. Але я збрехав, хлопче. Газ їх не вбивав. Може, недостатньо сильним був, а може, ми просто не могли витримати й дочекатися. Напевно, тому. Чоловіки й жінки в такому стані не могли прожити довго. Зрештою я відправив п’ятьох людей із гвинтівками, щоб скінчили їхні муки. Якби це випливло, мені могло влетіти, я в цьому не сумніваюся. Це могли розцінити як марнування набоїв у той час, коли фюрер кожну гільзу оголосив надбанням нації. Але тим п’ятьом я довіряв. Хлопче, були часи, коли я думав, що ніколи не забуду тих звуків. Того йодля. І сміху.
— Та я думаю. — Тод дуже швидко впорався з «ринґ-динґом» Дюссандера. «Не марнуй — і не злидарюватимеш», — повторювала Тодова мати в тих нечастих випадках, коли Тод скаржився, що не хоче доїдати. — Хороша історія, містере Дюссандер. Ви завжди їх добре розповідаєте. Коли я вас на них розкручую.
І Тод йому всміхнувся. А Дюссандер сам собі не повірив, коли відчув, що всміхається у відповідь (звісно, не тому, що йому так хотілося).
5
Листопад 1974-го.
Дік Боуден, Тодів батько, був навдивовижу схожий на кіно-і телеактора Ллойда Бокнера. Йому (Боудену, не Бокнеру) було тридцять вісім років. Стрункий, із тонким станом, він любив вдягатися в сорочки стилю Ліги плюща й однотонні костюми, зазвичай темні. На будівельні майданчики він вбирався в хакі й захисну каску, що лишилася йому на пам’ять з тих часів, коли він, як доброволець Корпусу миру, допомагав проектувати й будувати дві дамби в Африці. Працюючи у своєму кабінеті вдома, він надівав вузькі окуляри, що мали звичку сповзати йому на кінчик носа й робили схожим на університетського декана. От і тепер, постукуючи табелем сина за першу чверть по блискучій скляній поверхні стола, він був у цих окулярах.
— Одне «добре». Чотири «задовільно». Одне «незадовільно». «Незадовільно», Господи Боже! Тоде, твоя мати цього не показує, але вона дуже засмучена.
Тод опустив погляд. Він не всміхався. Коли батько починав лаятись, то були дуже невтішні новини.
— Господи, у тебе ніколи не було такого табеля. «Незадовільно» за «Вступ до алгебри»? Що це таке?
— Тату, я не знаю. — Він смиренно дивився на свої коліна.
— Ми з мамою вважаємо, що ти останнім часом трохи забагато часу проводиш із містером Денкером. І замало гризеш граніт науки. Ми думаємо, що ти повинен обмежитися вихідними, двієчнику. Принаймні доти, доки ми не побачимо прогресу в навчанні…
Тод підвів погляд, і на одну-єдину секунду Боудену здалося, що він бачить в очах сина спалах дикого мертвотно-блідого гніву. Від подиву він сам широко розплющив очі, пальці стислися на жовто-оранжевому табелі Тода… та перед ним знову був малий Тод, дивився на нього відкрито, хоч і нещасними очима. Чи був у тих очах гнів? Звісно, ні, йому привиділося. Але та мить розбалансувала його, і тепер важко було зрозуміти, як бути далі. Тод не розлютився, та й Дік Боуден не хотів його розлютити. Вони з сином дружили, завжди були друзями, і Дік хотів, щоб так залишалося й надалі. Вони не мали один від одного жодних таємниць (окрім, хіба що, шурів-мурів Діка з секретаркою, але ж це не те, що можна розказати тринадцятирічному сину, правда? … та й до того ж, це не мало абсолютно ніякого стосунку до його домашніх, його сімейного життя). Так воно мало бути, так мусило бути в ошаленілому світі, де вбивці ходили на волі, підлітки в старших класах кололи собі героїн підшкірно, а в дев’ятикласників — ровесників Тода — знаходили венеричні хвороби.
— Ні, тату, будь ласка, не роби цього. Ну, тобто, не карай містера Денкера за те, що я накоїв. Тобто без мене йому буде зовсім сумно. Я виправлюся. Ну, правда. Та алгебра… вона мені мозок винесла. Але я пішов до Бена Тремейна, і ми з ним кілька днів вчилися разом, і я почав її доганяти. Просто… не знаю, я на початку затупив.
— Я думаю, ти проводиш з ним забагато часу. — Але Боуден вже потроху відтанув. Йому важко було відмовляти Тоду, важко засмучувати його, і те, що малий сказав про покарання старого за його, Тодове, відставання… чорт забирай, у цьому був сенс. Старий так нетерпляче очікував його візитів.
— Той містер Сторрмен, учитель алгебри, дуже суворий, — сказав Тод. — У нього багато хто «незадов» відхопив. А у трьох чи чотирьох так, узагалі, ще гірше.