Боуден задумливо кивнув.
— Я по середах більше не ходитиму. Поки не виправлю своїх оцінок. — Він усе прочитав у батька в очах. А замість записуватися на якісь заходи в школі, я щодня після уроків залишатимуся і буду вчитися. Обіцяю.
— Невже тобі справді так подобається той старий?
— Він кльовий, — чесно відказав Тод.
— Ну… добре. Хай цього разу буде по-твоєму, двієчнику. Але в січні я хочу бачити набагато кращі оцінки, ти мене зрозумів? Я ж про твоє майбутнє думаю. Можеш казати, що в дев’ятому класі ще зарано про це думати, але це не так. Ні в якому разі. — Як його мати любила повторювати: «Не марнуй — і не злидарюватимеш», — так і в Діка Боудена з язика часто зривалося: «Ні в якому разі».
— Я розумію, тату, — серйозним тоном відповів Тод. Як мужчина — мужчині.
— То киш звідси й влаштуй книжкам розминку. — Вказівним пальцем він посунув окуляри з кінчика носа на перенісся й поплескав Тода по плечі.
На обличчі в Тода розквітла усмішка — широка, сліпуча.
— Так, тату!
І з гордою усмішкою Боуден провів Тода поглядом. Один такий на мільйон. І те, що він бачив у Тода на обличчі… то був не гнів. Точно не гнів. Може, образа…. але не та високовольтна емоція, яку він неначе угледів спочатку. Якби Тод аж так осатанів, він би точно знав. Він читав свого сина, як книгу. Так було завжди.
Посвистуючи на радощах, що виконав свій батьківський обов’язок, Дік Боуден розгорнув креслення й схилився над ним.
6
Грудень 1974-го.
Обличчя, що виринуло у відповідь на наполегливе Тодове тиснення дзвінка, було виснажене й жовтаве. Волосся, ще в липні пишне, почало лисіти на кістлявому лобі, видавалося неживим і ламким. Тіло Дюссандера, що й раніше було худим, тепер наче всохло… «Хоча, — подумав Тод, — до в’язнів концтаборів, які колись потрапляли йому до рук, йому ще ой як далеко».
Коли Дюссандер підійшов до дверей, Тод ховав руку за спиною. Та тепер витяг її звідти й вручив Дюссандеру обгорнутий пакунок.
— Щасливого Різдва! — загорлав він.
Спершу сахнувшись від коробки, Дюссандер узяв її — без найменшої втіхи чи подиву. Тримав із пересторогою, наче там, усередині, могла міститися вибухівка. За ґанком падав дощ. Він то починався, то переставав, і так тривало вже майже тиждень, тож Тод приніс пакунок під плащем. Загорнутий у веселеньку фольгу й прикрашений стрічкою.
— Що це? — без особливої цікавості спитав Дюссандер, коли вони зайшли на кухню.
— Розгорніть, побачите.
З кишені піджака Тод витяг бляшанку «коли» й поставив на червоно-білу церату, яка вкривала стіл у кухні.
— Краще опустіть ролети, — конфіденційним тоном порадив він.
І миттю на обличчя Дюссандера просочилася недовіра.
— Так? Чому?
— Ну… ніколи не знаєш, хто може підглядати, — усміхнувся Тод. — Хіба не це допомагало вам переховуватися всі ці роки? Завчасно помічати людей, які можуть помітити вас.
Дюссандер опустив кухонні ролети. Потім хлюпнув собі в склянку бурбону. І розв’язав стрічку на пакунку. Тод зав’язав її так, як це роблять на Різдво хлопчики — хлопчики, у яких у голові важливіші справи, такі, наприклад, як футбол, і вуличний хокей, і сеанс «Імперії страху» у п’ятницю ввечері, коли ви з другом, який прийшов на ночівлю, сидите вдвох під ковдрою, попритискавшись один до одного на краю канапи, і хихочете. Там було багато рваненьких країв, нерівних швів, багато скотчу. Весь пакунок промовляв: це жіноче діло, мені нема коли цим займатися.
Хоч як Дюссандер цьому опирався, та однаково був трохи зворушений. А пізніше, коли жах трохи влігся, подумав: «Я мав би здогадатися».
Подарунком був однострій. Уніформа СС. Разом із високими чоботами.
Онімівши від шоку, він перевів погляд із вмісту коробки на картонку: «ПОШИТТЯ ЯКІСНИХ КОСТЮМІВ ВІД ПІТЕРА — МИ ПРАЦЮЄМО ТАМ САМО З 1951-го!»
— Ні, — відказав він. — Я цього не надіну. Це вже, хлопче, край. Я радше помру, ніж це вдягну.
— Згадайте, що зробили з Айхманом, — урочисто промовив Тод. — «Він був уже старий, нікому не загрожував. У політику не ліз». Хіба це не ваші слова? Крім того, я всю осінь на неї відкладав. Вона вісімдесят баксів коштує, якщо з чоботами. І в сорок четвертому ви її вдягати не відмовлялися. Ніскілечки.
— Ах ти виродок малий. — Дюссандер заніс над головою кулак. А Тод і оком не змигнув. Стояв непохитно, очі блищали.