— Цього заберіть у лабораторію, — командував Дюссандер уві сні. Губа задиралася й оголювала штучні зуби. — Заберіть цього американського хлопчиська…
В іншому сні він був убраний в уніформу СС. Чоботи начищені до дзеркального блиску. Емблема з черепом і блискавка сяяли. Але він стояв посеред бульвару Санта-Донате, і всі на нього вирячалися. Люди тицяли пальцями. Хтось засміявся. В інших на обличчях був написаний шок, відраза чи гнів. У тому сні перед ним зі скреготом загальмувала стара тачка, і у віконце виглянув Дюссандер, Дюссандер-майже-мумія, якому з виду було двісті років, а шкіра нагадувала пожовклий пергамент.
— А я тебе знаю! — пронизливо проголосив сно-Дюссандер. Обвів поглядом вуличних роззяв і знову подивився на Тода. — Ти був головний у Патині! Дивіться всі! Перед вами — Кривавий Біс Патина. Гіммлерів «експерт з ефективності»! Ти винен у вбивствах! Ти винен, м’яснику! Ти винен, убивце немовлят! Ти винен!
А ще в іншому сні на ньому була смугаста роба засудженого, і його вели коридором із кам’яними стінами двоє наглядачів, що зовні дуже нагадували його батьків. В обох на руках виднілися жовті пов’язки з зіркою Давида. Позаду йшов священик і читав із Второзаконня. Тод озирнувся через плече й побачив, що той священик — Дюссандер і що на ньому чорний плащ офіцера СС.
Наприкінці кам’яного коридору подвійні двері відчинялися у восьмикутну кімнату зі скляними стінами. Посередині стояв ешафот. А за скляними стінами купчилися виснажені люди, усі голі, усі дивилися на нього однаковими поглядами — темними, безвиразними. У всіх на руках були сині номери.
— Нічого, — прошепотів Тод сам до себе. — Усе ж нормально. Справді, усе під контролем.
Парочка, що цілувалася, глянула на нього скоса. Тод люто вирячився на них: мовляв, ану, зморозьте щось. Вони відвели погляди. Невже хлопчик вишкірив зуби?
Тод підвівся, запхав табель у передню кишеню й сів на велик. Та поїхав до аптеки, розташованої за два квартали звідти. Там придбав пляшечку засобу для виведення чорнила і ручку з тонким кінчиком, що писала синім чорнилом. А потім повернувся в парк (парочки вже не було, зате бомжі досі засмерджували все навколо) і поміняв оцінку з англійської на «B», з історії — на «A», з науки про Землю — на «B», з початкової французької — на «C», а зі вступу до алгебри — на «B». Суспільствознавство він витер повністю, а потім просто знову вписав, щоб у картки був однорідний вигляд.
Однорідний, як однострої. Так.
— Та нічого, — прошепотів він сам до себе. — Це їх затримає. Затримає, сто пудів.
Якось глупої ночі, ближче до кінця місяця, після другої години, Курт Дюссандер прокинувся, несамовито борсаючись у ковдрі й простирадлі, та враз його огорнула темрява, липка й лячна. Паралізований жахом, він хапав ротом повітря та все одно задихався. Неначе важка брила лежала в нього на грудях. Подумалося, що це серцевий напад. Він розмахував руками в пітьмі, щоб намацати лампу, і мало не скинув її з тумбочки, коли вмикав.
«Я у себе в кімнаті, — подумав він, — у своїй спальні, тут, у Санта-Донате, тут, у Каліфорнії, тут, в Америці. Бачиш, ті самі коричневі штори, затулені на тому самому вікні, ті самі полиці, заставлені дешевими книжками в паперових обкладинках з книгарні на Сорен-стрит, той самий сірий килим, блакитні шпалери. Ніякого серцевого нападу. Ніяких джунглів. Жодних очей».
Однак той жах досі липнув до нього, як смердюча невичинена шкура, і серце не зупиняло свій забіг. Сон повернувся. Він знав, що рано чи пізно так і буде, якщо хлопець не відступиться. Проклятущий хлопець. Дюссандер вважав, що той лист, про який хлопець говорив, — просто блеф, та ще й поганенький. Він, певно, у якомусь детективному телесеріалі про таке почув. Якому другу цей хлопець міг довіряти аж настільки, щоб дати такий важливий лист і не боятися, що його прочитають? Жодному другу, от якому. Принаймні він так думав. Та якби ж знаття на всі сто…
З артритним болючим клацанням суглобів його руки стислися, а потім повільно розтиснулися.