— А це не я винен, — бризнув отрутою Тод. — Це все ви. Усі ті історії. Мені кошмари про них сняться, ви в курсі? Я сідаю, розгортаю підручники й думаю про все, що ви мені наверзли того дня, і тут раптом мама каже, що час лягати спати. Тобто це не я винен! Не я! Чуєте мене? Не я!
— Я дуже добре тебе чую, — сказав Дюссандер. І прочитав надруковану записку, що випала з Тодового табеля.
Містере і місіс Боуден,
Доводимо до Вашого відома, що необхідна Ваша присутність для обговорення оцінок Тода в другій і третій чвертях. З огляду на те, що раніше Тод навчався в нашій школі дуже добре, його поточні оцінки свідчать про певні негаразди, які, можливо, згубно впливають на його учнівську успішність. Такі негаразди іноді можна усунути шляхом чесної й відкритої дискусії.
Мушу зазначити, що Тод пройшов півріччя, однак у тому разі, якщо його робота не покращиться радикальним чином у четвертій чверті, його фінальні оцінки можуть бути незаліковими. Незадовільні оцінки означатимуть, що йому доведеться навчатися в школі влітку, щоб надолужити пройдене й не залишитися на другий рік.
Також мушу нагадати, що Тод належить до передуніверситетської команди, та його робота протягом цього року не дотягує до рівня, прийнятного для університету. Цей рівень нижчий і за допуск до складання вступних тестів до вищих навчальних закладів.
Будь ласка, прийміть моє запевнення в тому, що я готовий спільно з Вами знайти зручний час для зустрічі. І в такому випадку, як цей, що раніше, то краще.
З повагою,
Едвард Френч
— Хто такий цей Едвард Френч? — спитав Дюссандер, вкладаючи записку назад у теку (у душі він досі дивувався з любові американців до жаргону: яке розлоге сповіщення батькам про те, що їхнього синочка виганяють зі школи за погані оцінки!), і знову згорнув руки на грудях. Передчуття катастрофи ні на мить не слабшало, було дужчим, ніж будь-коли раніше, але він не хотів його приймати. Ще рік тому він би змирився з цим, рік тому він був готовий до катастрофи. А тепер от не хотів, але, схоже, проклятущий хлопчисько все одно приніс йому лихо. — Твій директор?
— Ґумка Ед? Чорт, ні. Він шкільний консультант із навчання.
— Консультант із навчання? І що воно таке?
— А самі здогадайтеся! — Тод уже мало не в істериці бився. — Прочитайте проклятущу записку! — І він швидко закрокував по кухні, скоса вергаючи в Дюссандера гострі погляди. — Я не дозволю, щоб сталася така лажа. Просто не дозволю. Не буду я ні на яке літо лишатися. Предки на Гаваї збираються, я полечу з ними. — Він показав на табель, що лежав на столі. — Знаєте, що зробить тато, коли це побачить?
Дюссандер похитав головою.
— Він із мене все витрусить. Усе. І дізнається, що це через вас. Інших причин бути не може, бо все інше в мене лишилося без змін. Він мене за ноги підвісить і все к бісу витрусить. А тоді… тоді мене… посадять під замок.
Він обурено зиркнув на Дюссандера.
— За мною ходитимуть назирці. Чорт, може, навіть, до лікаря відправлять. Я не знаю. Та й звідки мені знати? Але я під замок не хочу. І ні в яку довбану школу влітку теж!
— Чи в колонію, — сказав Дюссандер. Дуже тихо сказав.
Тод перестав кружляти по кухні. Його обличчя мов застигло. Щоки та лоб, і без того бліді, побліднішали ще дужче. Він витріщився на Дюссандера й тільки з другої спроби здобувся на слова.
— Що? Що ви сказали?
— Мій милий хлопчику, — промовив Дюссандер і прибрав такого вигляду, наче його терпіння безмежне. — Останні п’ять хвилин я слухав, як ти нявчиш і скиглиш, і все твоє нявчання та скигління зводиться ось до чого. У тебе неприємності. Тебе можуть викрити. Ти можеш опинитися в несприятливому становищі. — Побачивши, що йому вдалося — нарешті — повністю заволодіти хлопцевою увагою, Дюссандер задумливо відсьорбнув зі склянки. — Хлопчику мій, — провадив він, — ти став у дуже небезпечну позу. Для себе самого. І для мене теж. Для мене потенційна небезпека набагато більша. Ти боїшся за своє життя. Тьху! Ось що значить твій табель.
Жовтавим пальцем він скинув аркуш зі стола на підлогу.
— А я за своє життя боюся!
Тод не відповів. Просто дивився на Дюссандера виряченими очима, у яких проглядало легке безумство.
— Ізраїльтяни не зглянуться на те, що мені сімдесят шість. Там у них, знаєш, смертна кара й досі у фаворі, а надто коли на лаві підсудних — нацист, воєнний злочинець, пов’язаний із таборами.