— Ви громадянин США, — сказав Тод. — Америка вас не видасть. Я про таке читав. Я…
— Ти читаєш, але не слухаєш! Я не громадянин США! Мені документи коза ностра виправила! Мене депортують, і там, де сяде мій літак, на мене вже чекатимуть агенти Моссаду.
— Та хай би вас і повісили, — пробурчав під носа Тод, опустивши погляд на свої стиснуті кулаки. — Усе життя мріяв із вами в халепу вплутатись.
— Не сумніваюся. — Дюссандер скупо осміхнувся. — Але ти вже вплутався. Треба жити теперішнім, хлопче, а не минулим «ой-не-треба-було-мені». Ти мусиш усвідомити, що тепер наші з тобою долі неподільні. Якщо ти на мене «спустиш собак», як у вас тут кажуть, думаєш, я хоч на мить завагаюся, перш ніж спустити собак на тебе? У Патині згинуло сімсот тисяч людей. Для всього світу я злочинець, монстр, навіть м’ясником ваші скандальні листки б мене назвали. А ти, виходить, мій поплічник. Ти знав про нелегала, приховував це, не доповів про нього — це вже злочин. І якщо мене візьмуть, я всьому світу про тебе розкажу. Коли репортери тицятимуть мікрофонами мені в лице, я знову і знову повторюватиму одне — твоє ім’я. «Тод Боуден, так, його так звуть… давно? Майже рік. Він хотів знати все. Усі гидючі подробиці. Саме так він це називав, так: «Усі гидючі подробиці».
Тод аж дихати перестав. Його шкіра стала наче прозорою. Дюссандер обдарував його усмішкою. І відсьорбнув бурбону.
— Думаю, тебе посадять. Для підлітків це називають колонією чи виправним закладом… може, звісно, є і якась вигадлива назва, як-от «Звіт про поступ учня протягом чверті»… — Верхня губа в посмішці полізла вгору. — Хоч би як це називалося, на вікнах там будуть ґрати.
Тод облизнув губи.
— А я б сказав, що ви брешете. Скажу: щойно дізнався. Повірять мені, а не вам. Раджу вам про це пам’ятати.
Ледь помітна посмішка не сходила з губ Дюссандера.
— Ти ж казав, що батько все з тебе витрусить.
Тод заговорив — повільно, як людина, у якої усвідомлення та проговорювання відбуваються одночасно.
— Може, і ні. Може, цього разу — ні. Це ж вам не вікно каменюкою розбити.
Дюссандер подумки скривився. Він підозрював, що хлопець правильно розсудив — на кону так багато, що він може справді переконати батька. Зрештою, зіткнувшись лицем до лиця з такою неприємною правдою, якому батьку не захочеться, щоб його переконали?
— Можливо. А може, і ні. Але як ти поясниш усі ті книжки, котрі ти мусив читати, бо бідолашний містер Денкер мало не сліпий? Мої очі вже не ті, що були, але в окулярах я ще можу читати дрібний шрифт. І можу це довести.
— А я скажу, що ви мене надурили!
— Серйозно? І яку причину для цього ти назвеш?
— Заради… заради дружби. Бо вам самотньо було.
«Це, — подумав Дюссандер, — досить близько до правди, у це можуть повірити. Колись, ще ця каша тільки заварювалася, малий ще міг би таке провернути. Але тепер він був не в стані, він весь розпадався на шматки, розлазився по нитках, як те пальто, заношене до дірок і більше ні до чого не придатне. Якби якесь дитя стрельнуло зі своєї іграшкової пукавки через дорогу, цей хлопець підскочив би на місці й зарепетував, мов дівчисько».
— А твій табель підтвердить мою версію, — сказав Дюссандер. — Це ж не від «Робінзона Крузо» в тебе оцінки так погіршилися, хлопчику мій, чи не так?
— Ой, заткніться, будь ласка. Просто мовчіть, і все.
— Ні, — відрізав Дюссандер. — Мовчати я не збираюся. — Він підкурив сигарету, шкрябнувши сірником об дверцята духовки. — Поки до тебе не дійде елементарна правда. Ми в одній зв’язці, потонемо чи випливемо. — Він дивився на Тода крізь хмарину диму, без усмішки, і своїм зморшкуватим лицем нагадував рептилію. — Я, хлопче, потягну тебе за собою. Я тобі обіцяю. Якщо випливе хоч щось, то випливе все. Отаку я даю тобі обіцянку.
Тод сердито на нього глипнув і не відповів.
— Так, — пожвавився Дюссандер, як людина, що позбулася неприємного обов’язку й тепер зі спокійною душею може перейти до легших справ, — питання в тому, що нам з усім цим робити? Є ідеї?
— Оце виправляє оцінки. — Тод витяг із кишені куртки нову пляшечку засобу для виведення чорнила. — Але з тим сраним листом я не знаю, що робити.
Дюссандер схвально подивився на флакончик. Свого часу він і сам підробив кілька звітів. Тоді, коли квоти злетіли до космічного рівня… і ще вище, набагато вище. І, подібно до того становища, у якому вони опинилися тепер, була заковика з рахунками-фактурами… з тими, якими обліковували воєнну здобич. Щотижня він мусив перевіряти коробки з цінними речами (їх потім відправляли в Берлін у спеціальних залізничних вагонах, таких собі гігантських сейфах на колесах). До кожної коробки кріпили великий жовтий конверт, а всередині лежав перевірений рахунок-фактура на вміст тої коробки. Так багато каблучок, намиста, кольє, так багато грамів золота. У самого Дюссандера, проте, була власна коробка з коштовностями — не надто коштовними коштовностями, проте й не дрібничками. Нефрит. Турмалін. Опали. Кілька перлин із дефектами. Промислові алмази. І коли він бачив у переліку предметів, що вирушали на Берлін, річ, яка припадала йому до душі чи видавалася непоганим капіталовкладенням, він її витягав, заміняв річчю зі своєї коробки, а рахунок-фактуру виправляв за допомогою спеціального засобу, а замість тієї речі вписував свою. Так він доріс до рівня експерта з підробки документів… і коли війна закінчилася, цей талант не раз і не два ставав йому в пригоді.