— Ні, ти любиш! — прокричав у відповідь Тод. — Ще й як любиш! Тільки коли стоїш у мене над душею, ти почуваєшся живим, а не як зомбі! Тому дай мені, бля, спокій!
— Якщо тебе зловлять на списуванні зі шпаргалки, як думаєш, що буде? Кому повідомлять насамперед?
Тод опустив погляд на руки з погризеними півмісяцями нігтів і нічого не сказав.
— Кому?
— Господи, та ти ж знаєш. Ґумці Еду. А тоді моїм «шнуркам», напевно.
Дюссандер кивнув.
— От і мені так здається. Учися. Поклади свою шпаргалку собі в голову, туди, де їй і місце.
— Ненавиджу тебе, — глухо процідив Тод. — Ненавиджу. — Але підручника знову розгорнув, і його знизу вгору осяяв усмішкою Тедді Рузвельт, Тедді, що учвал мчав у двадцяте століття з шаблюкою наголо, а перед ним безладно падали на землю кубинці — мабуть, так на них діяла жагуча американська усмішка.
Дюссандер знову погойдувався, тримаючи склянку з бурбоном у руках.
— Ну от, хороший хлопчик, — замалим не лагідно похвалив він.
Свій перший «мокрий» сон Тод побачив останньої ночі квітня — і прокинувся під шепіт дощу в листі та гілках дерева, що погойдувалося в нього за вікном.
Уві сні він потрапив до однієї з лабораторій Патина. Стояв коло краю довгого низького столу, на якому, прив’язана ременями, лежала розкішна дівчина неземної вроди. Йому асистував Дюссандер. На Дюссандері був білий фартух різника, а поза тим — нічого. Коли він розвернувся, щоб увімкнути обладнання з моніторами, Тод побачив дві половинки худої дупи, що терлися одна об одну, як безформні білі камінці.
Дюссандер щось простягнув Тоду, і цю річ він умить упізнав, хоча доти нічого подібного не бачив. Фалоімітатор. Його кінчик із полірованого металу зблискував у сяйві ламп денного світла, як бездушний хром. Ділдо був порожнистий. Із середини зміївся чорний електричний дріт, що закінчувався червоною гумовою кулею.
— Уперед, — сказав йому Дюссандер. — Фюрер дозволив. Він сказав, що це твоя винагорода за навчання.
Тод опустив погляд і побачив, що стоїть голий. Його маленький пуцачок стояв у повній готовності, стирчав під кутом з клаптика лобкового волосся. Він натягнув насадку. Прилягало щільно, але всередині відчувалася якась змазка. Тертя дало втіху. Ні, не просто втіху. Насолоду.
Глянувши вниз, на дівчину, він відчув дивний зсув у думках… неначе вони ввійшли у свою колію. Зненацька все довкола видалося правильним, таким, як треба. Двері відчинилися. І він у них зайде. Він узяв червону кулю в ліву руку, став колінами на стіл і якусь хвилю повагався, приміряючись із потрібним кутом, поки ерегований член відхилявся під власним кутом від його худорлявого тіла.
Наче крізь щільний туман, здалеку, долинав до нього монотонний голос Дюссандера: «Експериментальний сеанс вісімдесят чотири. Електрика, сексуальна стимуляція, метаболізм. На основі теорій Тиссена щодо негативного підкріплення. Піддослідна — юна єврейка, приблизно шістнадцять років, без шрамів, без розпізнавальних знаків та ознак інвалідності…»
Коли кінчик фалоімітатора торкнувся її, вона закричала. Цей крик видався йому приємним, утім, як і її безсилі спроби вивільнитися чи, від неспроможності цього досягти, хоча б стулити ноги.
«Це те, чого не показують у тих журналах про війну, — подумав він. — Але таке теж є».
Одним різким поштовхом, нітрохи її не жаліючи, він увійшов. Дівчина заверещала, пронизливо, мов пожежна сирена.
Після невдалих спроб звільнитися й виштовхнути його вона затихла. Лежала, не ворушачись, терпіла. Змащений всередині ділдо натягувався й ковзав на розбухлому від крові Тодовому члені. Насолода. Райська. Його пальці погладжували гумову кулю в лівій руці.
Десь далеко Дюссандер монотонно зачитував дані: пульс, кров’яний тиск, дихання, альфа-хвилі, бета-хвилі, кількість ударів.
Відчувши, що наближається до кульмінації, Тод раптом зупинився, застиг і натиснув на кулю. Очі дівчини, доти заплющені, раптом рвучко розплющилися й вилізли з орбіт. Язик затріпотів у рожевій печері рота. Руки й ноги затремтіли. Але головна дія відбувалася в грудній клітці: вона здіймалася й падала, вібрувала, кожен м’яз
(ой кожен м’яз кожен м’яз рухається стискається змикається