— Не розумію.
— Ні, бо ти ніколи не зважав на наслідки того, що сам запустив у дію. Але вважай, хлопче. Якби ми спалили наші листи тут, у цій кришці зі слоїка, хіба я міг би знати, що ти не зберіг десь копію? Чи дві? Чи три? У бібліотеці є ксерокс, кожен може за п’ятак зробити собі фотокопію. А за долар можна розвішати копії мого смертного вироку на кожному розі у двадцяти кварталах міста. Чотири милі смертні вироки, хлопче! Подумай про це! Не скажеш, звідкіля мені знати, що ти нічого такого не встругнув?
— Я… ну, я… я… — Тод зрозумів, що мимрить, і примусив себе стулити рота. Щойно Дюссандер описав приклад двоєдушності, такий фундаментальний, що йому, Тоду, просто навіть на думку таке не спало. Він розтулив рота, щоб про це сказати, але зрозумів, що старий йому не повірить… у цьому, по суті, і була вся проблема.
І він знову стулив рота — тільки цього разу клацнувши зубами.
— Так само й тобі звідки знати, що я не лишив у скриньці двох примірників… що один спалив тут, а другий сховав там?
Тод мовчав, помітно занепавши духом.
— Навіть якби існувала якась незацікавлена третя сторона, до якої ми могли б звернутися, то простір для сумнівів завжди лишатиметься. Хлопче, ця проблема не має розв’язку. Просто повір.
— Лажа, — буркнув собі під ніс Тод.
— А тепер я скажу тобі ще дві речі, хлопче. По-перше: якщо про твою роль у цій п’єсі дізнаються, то твоє покарання буде незначним. Можливо, навіть — ні, більше того, імовірно — що в газетах про це взагалі не напишуть. Я лякав тебе колонією, бо непокоївся, що ти розколешся й усе вибовкаєш. Та чи я справді так вважаю? Ні. Я скористався цим, мов якийсь татко — казкою про бабая, щоб дитина боялася й приходила додому до темряви. Я не вірю в те, що тебе туди відправлять, тільки не в цій країні, бо тут убивцям кажуть «ай-ай-ай», ляскають по руках і випускають на вулиці, щоб вони знову мочили, через два роки перегляду кольорового телевізора на зоні.
Та все одно це може перепаскудити тобі життя. Є письмові докази… та й люди базікають. Вони вічно чешуть язиками. Таким соковитим скандальчикам не дають вичахнути. Їх довго зберігають у пляшках, як добре вино. Ну й, звісно, з плином років твоя винуватість ростиме разом із тобою. Твоя мовчанка спричинить дедалі більший осуд. Якщо правда випливе нині, люди скажуть: «Але ж він ще дитя!»… не знаючи, на відміну від мене, яке доросле насправді це дитя. Але що вони скажуть, хлопче, якщо правда про мене, помножена на факт, що ти знав усе про мене ще в сімдесят четвертому, але мовчав, випливе, коли ти будеш у старших класах? Кепсько буде. Якщо випливе, поки ти навчатимешся в коледжі, то буде катастрофа. А для молодого чоловіка, що тільки-но започаткував свій бізнес… кінець світу. Ти розумієш?
Тод мовчав, але Дюссандера це наче вдовольнило. Він кивнув.
І, не перестаючи кивати, сказав:
— А по-друге, я не вірю, що ти справді маєш того листа.
Тод силкувався зберегти незворушний вираз обличчя, але страшенно боявся, що його очі покруглішали від шоку. Дюссандер жадібно вдивлявся в нього, і зненацька Тод відчув себе голим, бо до нього дійшло, що цей дідуган допитав у своєму житті сотні, а може, і тисячі людей. Він був експертом. Тод відчув, що його череп перетворився на скло, і всі думки всередині спалахували великими літерами.
— Я спитав себе: кому б ти міг так беззастережно довіряти? Хто твої друзі… з ким ти гуляєш? Кому звіряється цей хлопець, самодостатній маленький хлопчик, що так холодно все тримає під контролем? Відповідь — нікому.
Очі Дюссандера жовтаво спалахнули.
— Безліч разів я вивчав тебе й обчислював імовірність. Я тебе знаю, знаю твій характер — звісно, не до кінця, бо жодна людина ніколи не може знати, що коїться в душі іншої. Але заразом я дуже мало знаю про те, що ти робиш і з ким бачишся поза цим будинком. Отож я й подумав: «Дюссандер, є шанс, що ти помиляєшся. Невже після всіх цих років тобі хочеться, щоб тебе зловили й заподіяли смерть лише через те, що ти помилився в якомусь хлопчиськові?» Може, якби я був молодший, то вхопився б за цей шанс. Імовірність непогана, а шанс дуже маленький. Ти знаєш, мене це так дивує — що більше старієш, то менше тобі лишається втрачати з огляду на життя та смерть… і все одно ти все більше костенієш.