Щойно ситуація прояснилася, алкаш заусміхався ширше. Старий багатенький педрило, охочий до бомжатинки.
— Зовсім ото сам? Хірово, скажи?
На широкий вищир з інсинуаціями Дюссандер відповів увічливою усмішкою.
— Єдине, про що я попрошу, — сидіти подалі від мене в автобусі. Від тебе сильно тхне.
— Мо’, ви й не хочете, шоб я вам хату завоняв, — відказав п’яниця, у котрому зненацька прокинулася хмільна гордість.
— Ходімо, автобус прийде за хвилину. Зійдеш на наступній зупинці після мене й повернешся на два квартали назад. Я чекатиму тебе на розі. Уранці побачимо, що я зможу тобі пожертвувати. Може, і два долари.
— Або цілих пять, — просяяв волоцюга. Про гордість, хмільну чи якусь іншу, було забуто.
— Можливо, можливо, — втрачаючи терпець, сказав Дюссандер. Він уже чув тихе дизельне гудіння автобуса. Тицьнув бурлаці в брудну руку четвертак (рівно стільки коштував проїзд в автобусі), і не озираючись відійшов на декілька кроків.
З-за пагорба вже сяйнули фари автобуса, а волоцюга стояв і вагався. Коли старий педик, не оглядаючись, вибрався східцями автобуса, він ще стояв і бурмосився на четвертак у руці. Потім повернувся, щоб іти геть, але останньої миті змінив напрямок і вскочив в автобус перед тим, як стулилися двері. Четвертак у квитковий апарат вкинув із виглядом людини, яка ставить сотню доларів на ризиковане парі. Проминув Дюссандера, лиш побіжно ковзнувши по ньому поглядом, і вмостився в кінці автобуса. Потім закуняв, а коли прокинувся, багатого педика вже не було. Він зійшов на наступній зупинці, не знаючи, правильно це чи ні, та й не особливо цим переймаючись.
Повернувся на два квартали назад і побачив під ліхтарем невиразну фігуру. Старий педик, так. Голубець дивився, як він іде до нього, і стояв наче випнувшись.
Раптом волоцюгу огорнув холод поганого передчуття. Він підказував йому розвернутися, забути про всю цю катавасію і йти геть.
Та ось уже дідуган ухопив його за руку… і хватка в нього була напрочуд міцною.
— Добре, — сказав він. — Я дуже радий, що ти прийшов. Мій дім он там. Недалечко.
— А мо’, і десятку, — промовив волоцюга, дозволяючи себе вести.
— А мо’, і десятку, — погодився старий педик і розсміявся. — Хтозна?
14
Настав рік двохсотліття Незалежності.
Тод із півдюжини разів навідувався до Дюссандера між своїм поверненням із Гаваїв улітку сімдесят п’ятого та подорожжю з батьками до Рима, куди вони подалися саме перед тим, коли все те дійство з барабанним дробом, розмахуванням прапорами й спогляданням вітрильників сягнуло свого піку. Тод дістав спеціальний дозвіл на те, щоб закінчити школу раніше, першого червня, і повернулися вони за три дні до двохсотого Четвертого липня.
Ці відвідини Дюссандера проходили стримано й аж ніяк не були неприємними. Вони відкрили для себе, що цілком спроможні цивільно проводити час. Більше розмовляли мовчанкою, ніж словами, а справжні їхні розмови навіяли б на агента ФБР дрімоту. Тод розказав старому, що іноді зустрічається з дівчиною, яку звуть Енджела Ферроу. Не те щоб він був від неї в захваті, але вона дочка материної подруги. А старий розповів Тоду, що взявся до плетіння килимків, бо десь вичитав, що така робота втихомирює артрит. Показав Тоду кілька плодів своєї праці, і хлопець висловив належне захоплення.
А він підріс, чи не так? (Ну, на два дюйми.) Чи покинув Дюссандер курити? (Ні, але мусив зменшити денну порцію курива, бо кашель занадто нестерпний.) Як у школі? (Важко, але цікаво; у нього самі лише «А» та «B», їздив на олімпіаду штату з науковим проектом свого класу, пов’язаним із сонячною енергією, а тепер міркує над тим, щоб вступати не на історію, а на антропологію.) Хто цього року стриже Дюссандеру газон? (Ренді Чемберз, він трохи далі по вулиці живе, добрий хлопчина, але занадто товстий і тупий.)
Упродовж того року Дюссандер прикінчив у своїй кухні трьох бомжів. На автобусній зупинці до нього підходили щось із двадцять разів, а пропозицію випити-повечеряти-ванну-і-ліжко він робив сім разів. Двічі йому відмовили, у двох інших випадках волоцюги просто накивали п’ятами з четвертаками, які їм Дюссандер давав на проїзд. Трохи над цим пометикувавши, він придумав обхідний маневр: просто купував проїзний. Вони коштували два долари п’ятдесят центів, вистачало на п’ятнадцять поїздок і вони не підлягали обміну в місцевій лікеро-горілчаній крамничці.