— Про вас часто думаю, — казав Професор далі. — Чи маєте ви самі всю ту енергію й завзяття, упертість і хоробрість, що ви їх збуджуєте в інших? Коли самі не маєте — тоді яке право дано вам хвилювати так мене? Ви подивіться — он у мене лежать книжки і плани. Скільки хитрощів і вміння треба було мені прикласти, щоб зібрати їх усіх докупи! Кайтеся, нещасний, — закінчив Професор, спокійно сьорбаючи з блюдечка чай.
Я нічого не розумів. Але мені не дозволено було встати доти, доки я не віддав цілком уваги запашному китайському напоєві.
— Тепер дивіться, — сказав Професор.
Перша книжка була «Навігація», друга — «Космографія і морські шляхи», третя — «Плавання в доісторичні часи», четверта — «Шукання Індії», п'ята — «Христофор Колумб і Фернандо Кортец», шоста — «Паруси всіх народів», сьома — «Будова дерев'яних кораблів», восьма — «Метеорологія і вітри», дев'ята — «Вітрильне господарство», десята — «Морська торгівля», одинадцята — «Гавані світу», — книжок було стільки, що Професор міг спокійно тримати іспита на капітана далекого плавання.
Дивуватися мені було більше нікуди. Я розгублено, ошарашений такою кількістю книжок, подивився на Професора, а останній розчиняв тим часом шафу і пропонував мені ще цілу гору книжок — старих і нових.
— Нащо ви їх стільки зібрали? — простогнав я.
— Відбудовуючи вам парусника, я не можу бути профаном у цій справі. Чи, може, ви гадаєте, що відбудувати так легко?
— У мене і в думці не було, що це така глибока справа. А тепер…
— А тепер відійдіть набік і перечекайте. Ви думаєте, що це вам жарти? Через те, що у вас цього «і в думці не було», я й питаю вдруге: чи маєте ви самі ту енергію й завзяття, котрі видобуваєте ви з людей, ніби торкнувши їх біблейським посохом Мойсея? Але не турбуйтеся, все буде зроблено. У мене теслярі всі наввипередки просяться на цю роботу.
— Чому?
— На кінофабриці вони роблять речі, що через день самі ж вони й розламують. А людина — натура творча. Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити. Тоді людина працюватиме так, як співає.
Я кинувся Професорові в обійми. В кімнаті пахло справжнім запашним китайським чаєм. Гора книжок лежала на столі. Я відчув у собі прискорену діяльність сльозових залоз. Треба було чекати сліз.
— Я вже пішов, — повернувся я до дверей, — я ще хочу пройти портом, бо почуваю, що довго не засну цієї ночі.
— Не раджу йти туди, — затурбувався Професор, — не раджу ніяк — ніч.
— Дурниці, — я пішов і в коридорі тільки витер очі.
До самого порту я йшов не то тротуарами, не то вулицею просто. Була ніч. Пора, коли зовсім порожніють вулиці. Думок з'являлася безліч, і про таку безліч речей, що можна вважати їх за недійсні. Сходячи крутою вуличкою, я відчув страшну самотність і тривогу. Мене хвилювало те, що вітру не було і я не чув морського запаху. Мовчазність і самотність. Я почав оговтуватися.
Перше, що я свідомо помітив, була темна постать людини, котра, ховаючись під будинками, ішла за мною назирці. «Дурниці», — прошепотів я. Людина затаїлася за стовпом, я вже почав думати, що помилився. Ні, людина існувала, вона обережно пересувалася попід стіною будинку.
Я вирішив вжити хитрощів. Поперед мене йшла вуличка праворуч. Я думав хутко заховатися за ріг і, своєю чергою, прослідкувати за тим, хто буде йти позад мене. Я прискорив кроки, змушуючи, таким чином, мого переслідувача майже бігти. На розі вулички я непомітно оглянувся і круто повернув праворуч. На моє здивування, від стіни відокремилася ще одна людська фігура і пильно придивилася до мого обличчя. Позад мене чути було лопотіння ніг першого, що вирішив уже не таїтися.
Я сунув руку в кишеню: вона була порожня. Безпомічно оглянувся: жодного каменя поблизу. В цей час фігура, не кажучи жодного слова, піднесла руку, і я побачив у руці ніж. Холод пройшов по мені аж до ніг. Я уявив собі холод клинка. І моментально, в пароксизмі розпачу, я кинувся на злодія, схватив його за руку і, скільки було в мене сили, укусив його нижче ліктя. Та це не допомогло. Я відчув скажений удар його правої руки в мою ліву щелепу, удар, від якого я почав хитатися. Разом із цим щось холодне й неприємне залоскотало мені під ребрами, зараз же на тому місці почало пекти, як вогнем, стало мені парко й одразу пройняв піт. Я упав на брук.
Перед тим як зовсім знепритомніти, я почув, що на вбивцю набіг мій перший переслідувач. Він щось крикнув, махнувши рукою. Я упізнав голос Богдана. Відбулася блискавична бійка. Мій оборонець упав і собі, боляче придушивши мені ноги.