Потроху весняне сонце помутніло і не так нахабно заглядало в вікно. Лампадний вогник, що одразу почав був дуже реагувати на Кіханин сміх, зменшував хитання і ще більше витягся угору. Причина, що порушила була його спокій, поступово зійшла нанівець.
Обоє не рухались. Кожний почував, як колотиться його серце, і думав, що він чує серце свого візаві. Ліза хруснула пальцями і вся витяглась, наче молода стеблина. Її обличчя, сухорляве й матове, прикрашували чудного кольору очі та такі величезні вії, що здавалося, ніби й не вії то, а віти якогось соснового дерева. Очі були чудні. Удень їхній колір зеленавий і наближався до відтінків неглибокої морської води. Надвечір колір переходив до блакитного, як південне повітря, воно наче висить блакитним молоком над мовчазними горами. Вночі, при світлі, очі ставали сірими й прозорими, і завше глибоко на їхньому дні лежало по краплі янтарного меду. Ці дані вичерпують наше бажання показувати Лізу далі. Хто може мати сумнів, що ввесь її вигляд міг не гармонувати з її люстерком душі — очами, і не бути достойним гордощів рідного Байгорода?
Ліза хотіла відповідати. Вона ще промовчала, збираючись із силами й словами.
— Тихий Вітре, — почала вона так тихо, що він лише по губах розібрав ці слова, — я не знаю, чи я люблю тебе, Тихий Вітре.
7
П'ятниця кінчалася. Рожевий віник здійняв на заході таку куряву, що жалко було дивитись, як збігаються, купчаться, товпляться там хмари, міняючи фарби, форми і свою подібність. Наче змітає хтось із неба невидані хмари — рожеві, малинові, зелені — і все несеться в мовчазному неймовірному хаосі.
Кіхана, що його ранішню розмову було без жалю перервано, знову на самоті. Хлопці з передмістя, одержавши від нього гвинтівку, пішли нею милуватися. Вони здивували спочатку Кіхану й Лізу і ніяк не могли зрозуміти, чому перший був такий лютий на них. Розповівши з запалом Кіхані про Марусю на мітингу і про п'ять пострілів, що ними привітав її Байгород, вони потягли за собою Кіхану. Довго торгувалися, яку гвинтівку позичити, і змовилися на французькій трьохзарядці з довгим гострим багнетом в металевих піхвах. Кіхана ж про всякий випадок вимастив і свого карабіна, наготував патронів і вийшов пройтися. Дома йому не сиділося, коли навкруги гув, як ройовий вулик, Байгород.
На диво порожні вулиці. Тиша облягла місто, таке гомінке й шипуче. Потроху тарабанять по церквах, наче калаталки, малі дзвони. Завтра Страсна субота, і під цей день дзвони й мелодії Великого посту виснажуються, кволіють і ледве рухають крильцями звуків. Іноді, як акцент, б'є велика мідь і тече, роздуваючись, як великий пузир.
8
Вечоре, вечоре, де ти барився? Чом хмара тебе на Байгород не пригнала, щоб не блукав ти степами й яругами? Ти ось заходиш мовчазний і непривітний, розвішуєш чорні полотна на весняне небо. Тягнеш із землі хліб і трави — хай ростуть вони! Щільно запираєш будинки й вікна. Виганяєш псів із належаних місць на вулицю. Забрешуть вони одчайдушно і замовкнуть. Знову розіллються переливами по різних закутках. І тоді вийде знатник — сон. Вечоре, вечоре, ти вже прийшов?
9
Ліза не любить Кіхани. Він переконався. Вся довга історія, що її розповіла вона, лише ілюструвала факт. Серце її не може жити без блакитних очей. Її любов до чоловіка така неземна, вона кохає його безмірно і не може без нього жити. Так, вона помітила, що почуття, яке викликає в неї Кіхана, цілком протилежне цій любові. Воно грішне, це почуття. Його треба гнати від себе геть.
Її голос сухий і фанатичний. Вони сиділи того ж дня. Було тихо. Лише потріскував ґніт свічки, що горіла одиноко на столі.
Те, що розповідала Ліза, Кіхана все знав. Що її чоловік, повернувшися з війни, не застав першої жінки — вона померла. Він одружився з Лізою. Ліза стала жити в нього. І якась непевність, страх і нервовість зробилися ознакою її одруження. Вона розквітала блідою водяною лілеєю. Почала ходити по церквах. Приймати старців і монашок.
Кіхана відчував жах. У нього родилася вже думка, чудна й нова, але він з острахом і непевністю гнав її від себе. Він зв'язував докупи дрібні факти й фрази, пригадав кінець розмови, що він її учора чув на вулиці, і аж застогнав. Ліза була для нього заміжньою жінкою. Про це не могло бути жодного сумніву: рік минув, як вона одружилася. І тепер усе захиталося.
— Він був твоїм мужем? — запитав Кіхана несподівано. У нього народився цікавий висновок.
— Я тебе не розумію, — оглянулась, наче шукаючи, куди б повернути розмову, — ти… що ти питаєш… Вітре?