Пам'ятаю потім, як я біг вулицею й стріляв, козаків кінь — тротуарами. Люди запирали передо мною хвіртки, патронів не хватило навіть на себе. Пам'ятаю, як щось кинули мені під ноги й ціла юрба налетіла на мене. Один удар вибив на деякий термін часу з дійсності.
Прокинувся я в контррозвідці.
— Вам невдача, політрук 5-ї роти, — сказало вусате обличчя.
…3/XI— 19 г. Сегодня опять поймали одного большевистскаго шпіона. Был на допросе. Должен сознаться, что он держался хорошо — этот мальчишка. Мы ничего от него не узнали. Я очень даже удивился, когда он от одних посторонних ему слов закричал: «Ой!» Это было тогда, когда ротмистр ему сказал: «Не скрою, что мы знали о вашем прибыли, дорогой товарищ политрук. Знаем также, что вы свою дивизію перебрасываете с нашего участка. Наш осведомитель хорошо работает». «Кто, кто?!» — закричал этот негодяй. «Оксана Полуботок», — ответил ротмистр.
Разстреливали мы его и еще человек с 20 с ним ручными гранатами. Это было сначала ужасно интересно. Я даже кокаина не брал сегодня. Я хочу записать этот случай, где Господь Бог, в которого я вірю, спас меня от смерти.
Мы поставили их всіх в углу каменного забора. Поручик Стимин взял в руку гранату системы Новицкого, вставил капсуль и отвел предохранитель. Тогда этот большевистскій выродок выходит из середины кучи, стает впереди всіх, грозно смотря на нас. Нам это ужасно понравилось. Хоть и большевик, а храбрый! Первым умереть хочет, — подумал я и все мы.
Но увы, — он нас обманул.
Когда граната упала у его ног, он быстро наклонился и бросил ее в нас. Я могу поклясться, что виділ над собой косу моей смерти. Поручика Стимина убило, трех ранило, а негодяй большевистскій комиссар вскочил на забор и удрал.
Всех остальных мы повязали и порубили шашками.
Я йшов в одній білизні — перед розстрілом роздягай. Я не міг у місті залишитись на хвилину — мене зловили б, а думка про те, що там у нас є зрадник, — пекла.
Край міста розгуляй-море. Козаки розбили винницю й випустили в мерзлі рівчаки спирт і вино. Всі лягали на животи, пили. Світла не було — темна ніч.
Я примостився між двома п'яними й нахилив рота до рівчака. Це була яскрава хвилина життя. Я лежав роздягнений на мокрому снігові й пив алкоголь. Пам'ятав я: треба дійти до своїх, що б то не коштувало. Всі дальніші пригоди не відбились у мозкові. Іноді, наче через сон, бачу уривки.
…Мій сусіда п'є з кашкета, а шинель його лежить поруч. Я роблюсь власником шинелі.
…Сніг. По груди сніг. Куди не зверни — сніг!
…Провалююсь у воду. Руки примерзають до одежі.
…В голові: «дійти», «зрадник».
Найшов мене на дорозі наш роз'їзд. Повіз туди, куди простягнуте було тіло.
Бо я ліз і ліз.
3
Двері були звичайні дубові й над ними — ікона. Через двері входили до склепу старого роду Полуботків. Машиністка штабу п'ять хвилин тому вийшла звідси.
Світ мене зустрів скупий, сірий. У ніс піднявся пах давньої тлінності. Я був серед трун ламаних, битих, розчинених. Хаос і безладдя. Черепи, кістки, цвіль одежі, шматованої часом — сотнями років. Я обдивлявся кутки, засвітивши свічку.
Одна труна містила в собі роброни старого шовку, білий череп і волосся круг нього. На великій мідній іконці я прочитав життєпис Оксани Полуботок — дівчини 18 років.
Ці кістки знали те, чого я добивався. Але вони тримали свою тайну. Я передивився труну, майже не запалив себе свічкою. Глянув на череп — він глузував тихим сміхом з білих зубів. Тоді я не витерпів сміху — я вдарив ногою по черепу.
Він хруснув, і перекинулась набік його хата. Забілів папір, я прочитав:
«Ротмистру Мишину…
Перед кінцем:
…дивизия вся снята. Оставлен только 7-й полк. Опасности нет. Пришлите инструкции.
«Ось!» — задзвеніло в голові.
Я зціпив зуби й сказав:
— Я тебе розстріляю власною рукою, сволоч!
Сухим був мій голос серед мертвого царства.
— Ні одного руху! — сказала мені та, про кого я думав.
В склепові були другі двері. Вона вийшла з них до блідого вогню моєї свічки, тримаючи наган. Я стояв, а стеарин свічки лився мені на руку.
— Ну, друже, — сказала машиністка штабу, — тобі підвезло. Ти не зазнаєш мук вірьовки мого ротмістра — я тобі дам зараз веселу безбільну смерть солдата!
Вона нервово показала білі зуби. Наган зводився й шукав мушкою місця на мені.
— Двоє слів, — запитав я, — ти мене не любиш?