Я виходив східцями на третій поверх готелю. Горіли електричні лампи. Був вечір, що не віщував мені нічого особливого, ніяких подій. Весело підскакуючи, я майже вибіг нагору й там раптом зупинився, пригадуючи, до кого йду.
— До високого режисера, — відповів я сам собі, поновлюючи рух по паркету коридорів третього поверху. Ми умовилися з ним порозмовляти увечері про сценарій — той, що він почав ставити. Отже, я йшов, як веселий журавель. Моя печінка почувала себе добре, і жовч не виливалась, куди їй не треба. Я був розігрітий, як віск, своїми планами, майбутніми успіхами, романтичністю натури, тишею коридора, відбиток чужих пальців залишився б на моїй шкірі, коли б хтось спробував узяти мене за руку.
Постукав до кімнати. Тиша. Ще постукав. Двоє голосів — жіночий і чоловічий — відповіли разом: «Можна». Я переступив поріг кімнати й одразу нікого не побачив. Праворуч під стіною на столі стояла лампа з абажуром і темною матерією на ньому. Від цього вся кімната була темною, задушливою і чужою, як вулиця незнайомого міста. Крізь одчинені вікна долітала музика ресторану, перериваючись і глухнучи, коли там раптом зачиняли двері. Потім знов лунала, вирвавшись в щілину. Пахощі жінки примусили мене глибше зітхнути, набираючи повітря.
— Добривечір, — сказав я.
Мені відповіли не зразу, певно, чекаючи когось іншого замість мене. Хтось біля вікна палив цигарку, і вогник її раптом збільшився, зробивши потім у темряві траєкторію яскравої зірки. З ліжка до мене озвався високий режисер:
— Засвітіть, будь ласка, горішнє світло.
Я повернувся до дверей і, доки намацував рукою вимикач, подумав, що я прийшов невчасно й мені краще піти, не перешкоджаючи людям заповняти вечірній присмерк розмовами. Пахощі жінки знову долинули до мене. Я запалив світло.
Високий режисер лежав на ліжкові, що стояло ліворуч, упирався головою в стіну й ноги звісив на долівку. Біля вікна сиділа жінка — білоголова, стрижена, в англійській блузці, поклавши довгі ноги на стілець перед собою. Вона палила, дмухаючи в вікно, і ледве подивилася на мене.
Режисер одразу скочив з ліжка й простяг руку. «Дуже радий бачити. Уже гадав, що не прийдете. Сідайте, будь ласка, знімайте вашу куртку й почувайте себе вільно».
Я роздягатися відмовився.
— Дякую, — сказав я, — але ми сьогодні, здається, не встигнемо поговорити, я ще маю побачення з моїм товаришем, що вчора приїхав до Міста.
— Із Севом? — запитала жінка.
— Дозвольте вас познайомити, — заметушився високий режисер, — це, так би мовити, моє начальство з фабрики — редактор, а це моя приятелька й землячка.
Землячка, не встаючи з місця, простягла мені руку. Я її взяв — безвольну, трохи холодну й гладеньку. Жінка мені рішуче не сподобалась. Мені стало чомусь досадно.
— З Севом, — відповів я, — а ви його хіба знаєте?
— Я Сева знаю, — жінка викинула у вікно сигарету і встала з стільця, — учора мене ось він познайомив.
Вона почала ходити по хаті. Я одразу став забувати своє незадоволення. З нею мені захотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималася так, ніби їй шлейф несли пажі. Розмовляючи з високим режисером, я відчував на собі погляд, крайки моїх вух червоніли.
— До побачення, — закінчив я розмову, — завтра умовимось. До побачення, товаришко. — Я вийшов з кімнати, почувши за собою, коли зачиняв двері: «Хочете чаю, Тайах?» Це мене вразило, і я навіть не в той бік коридора відразу повернув. Потім я почав згадувати, перебираючи прізвища й знайомих. Замислившись, я набрів на Сева, що мешкав за кілька номерів далі в коридорі і виходив кудись із своєї кімнати.
— Сев, Сев, — закричав я, — ви це чи не ви?
— Це я, — відповів Сев, простягаючи мені долоню.
Ми довго стояли, трясучи руки, як це завжди роблять і вороги, і друзі. Перші — щоб замаскувати ворожість, а другі — щоб заховати дружню теплоту.
— От ми й зустрілися, — кажу я, — а наче зовсім недавно ми з вами жили в одній кімнаті. Скільки це вже часу пройшло?
Ми установили точно, скільки пройшло часу, і це нас ані порадувало, ані засмутило. Що нам час, коли його є під нами й вище нас цілі гори?
— Провалили картинку, Сев? — сміюся я.
— Іще й як провалив! З музикою й барабанами, — регочеться мій друг, і луна йде коридорами, як у лісі. — Зате я тепер не провалю й не злякаюсь.