Януш Пшимановський
ЧОТИРИ ТАНКІСТИ І ПЕС
(ЧАСТИНА ДРУГА)
Scan, OCR (c) gun-fan
Розділ І ЗАРУЧИНИ
З півдня, з аеродрому в Прущу, наближалась дев'ятка штурмовиків. Останній літак тільки-но зайняв своє місце в строю, а перший, перехиляючись на крило, уже-заходив на атаку. Все це відбувалося за якихось триста метрів над трикутним майданом Дров'яного ринку, і ревіння моторів, підсилене луною, що відбивалася од мурів, ущерть виповнило кімнату. Вест замовк на півслові, бо й себе самого не чув, а генерал на знак, що не згоден, ляснув долонею по столу, аж підстрибнула чорнильниця. Потім, не підводячись з крісла, повернувся до вікна без шибок, навіть без рами і дивився на рудий хвилястий розсип цегляних руїн – над ними, немов заржавілі кістяки суден, що затонули на мілині, здіймалися почорнілі від вогню стіни. Теплий вітер куйовдив сиві димки над залізними димарями, що стирчали з підвалів, де вже поселилися люди. На обрії сріблом вилискувала під сонцем Гданська затока.
За ревом «ільюшиних» ніхто не почув, як з моря прилетів важкий снаряд. Гримнув вибух. П'ятиповерхова стіна по той бік Радунського каналу захиталася, вигнулась, переламалася навпіл і повалилася в хмарі пилюки.
Штурмовик, що замикав стрій, блиснув ясно-блакит-ним черевом, прочесав небо гребенем ракет, причеплених під крилами, завиваючи, пірнув аж до самих хвиль, ховаючись у сонячному сяйві від вогню корабельних зеніток.
– Знову німці, військово-морський флот. Хотіли б, негідники, геть знищити Гданськ, – голосно заговорив генерал, хоч відстань уже приглушила вибухи ракет і гавкіт гармат. – Але штурмовики покажуть їм дорогу назад… – Генерал усміхнувся, глянув на Веста ї знову споважнів.
Сиділи один проти одного за різьЄленим, почорнілим від часу столом, мов боксери по кутках рингу.
– Так не дасте? Генералові відмовите, поручику?
– Не дам.
Вест обсмикнув шкіряну куртку, відтяг комір светра, немов йому було душно, і вперто похитав головою. Вирівняв на рукаві біло-червону пов'язку, пересунув на поясі важкий маузер.
Висока двері розчахнулися, брязнули клямкою об стіну. Двоє вартових, схрестивши карабіни, заступали дорогу натовпові збуджених людей, що юрмилися в залі з стрімким готичним склепінням.
– Годі!… Пустіть… Скільки ще ждати?!
Генерал повернувся у кріслі й, насупивши брови, дивився на роззявлені роти, розпашілі обличчя. Йому здалося, ніби він помітив у юрбі Марусю – Вогник. Вест підвівся, підійшов до дверей і підніс руку.
– Товариші! Громадяни!… – Підождав, доки стихне гамір. – Криком нічого не доб'єтесь. Почекайте…
– Пропустіть! – зарепетував хтось у.задніх рядах.
– Хто не може зачекати?
– Я! – Літній вусатий чоловік з міліцейською пов'язкою, з радянським автоматом на грудях пропхався наперед.
Якусь мить мовчки дивилися один одному в очі.
– Люди вмирають, – сказав вусань, ляснувши по автомату широкою долонею із скоцюрЄленими вузлуватими пальцями.
– Пропустіть його! – наказав Вест.
Чоловік нирнув під багнетами, поручик Кос зачинив двері й чекав, запитливо дивлячись на нього.
– У лісі під Ясенем. Сто двадцять чоловік. Розмовляють різними мовами. Втекли під час нальоту з табору, сховалися… Вмирають з голоду.
Вест, слухаючи, писав у блокноті, потім поставив рожеву печатку, видер два аркушики й подав вусаневі.
– На хліб і транспорт. А ось адреса, приведеш їх ї хай займають бараки.
– Слухаю! – Міліціонер оддав честь і, підтримуючи автомат, шугнув у прочинені двері, під схрещені синюваті багнети вартових.
Вест повернувся до столу, щось іще записав, тоді звів очі на командира бригади і сказав:
– Ось чому не дам із складів нічого, хоч здобули їх солдати вашої бригади.
– Ролі помінялися. Тепер цивільні командують, – пробурмотів генерал значущо і ледь іронічно водночас.
– Адже ви прийшли сюди визволяти, а не правити, – спокійно, але гостро зауважив Вест. – Місто повинно жити.
– Згоден. Та звідки ж узяти хліба для армії?
– Я дам ордер на борошно й баржу з буксиром. Пошлете своїх вгору по Віслі. З того, що привезуть, половина ваша. Згода?
– Згода.
Знову прочинилися двері, вартові пропустили офіцера радянського військово-морського флоту, який привітав генерала і мов з давнім знайомим поздоровкався з Вестом.
– Завтра мої тральщики виходять у море.
– Гаразд. То я за вами слідом пошлю катери, щоб трохи риби для міста…
Розмовляючи, Вест не переставав писати і зараз подав рапір з печаткою командирові танкової бригади.
– Дивіться ж: половина моя.
– А ви, громадянине бургомістр, не забудьте про кілька оселедців для солдатів. Інакше син ваш схудне…