Наш сміх при цих останніх словах перейшов у гомеричний регіт, так що нарешті Олекса не витримав і почав також реготати.
Пересміявшись, ми вже серйозно заговорили про підшивку, яка дійсно конечно була потрібна Костеві, але про поезію в цей день не могло вже бути й мови.
Іншим разом ми зайшли за дванадцять кілометрів від міста до руїн великого замку, що його був свого часу сміливим наскоком здобув і зруйнував полковник Богун.
Місце було гарне й романтичне. Грубі мури розсипалися вже і вгрузли в землю, і тільки одинокий ріг старовинної твердині ще тримався, почорнілий і сточений часом. Через прорізи колишніх бійниць та через діри, що полишалися від спалених сволоків, поперелазили гнучкі парості дикого хмелю, а довкола по руїнах густо поросли бур’яни й польові квіти: лобода, пирій, полин, Петрів батіг, волошки й сокирки. За зовнішньою стіною уцілілого рогу росла стара, розлога липа, що стояла тепер у повнім цвіту, оповита п’янким ароматом і мельодійним однотонним гудінням бджіл.
— Сядемо під липою, — сказав Олекса.
— Ні, — заперечив Кость, — залізьмо в хміль, так щоб нас не було видно. Уявимо собі, що ми — оборонці замку. Це нагадуватиме наші дитячі літа.
Ми послухали Костевої ради, позалазили в густі зарослі хмелю й мовчки любувалися мальовничістю історичної місцевости
З півночі до руїн підступав старий дубовий ліс, на сході, причаївшись за опуклими хребтами зелених горбів, виблискувала до сонця ріка, а на заході простягнулися ген аж до села колосисто-шумливі смуги ланів.
— Гарне місце, правда? — спитав Кость. — Коли б тільки можна — я б розіп’яв отут собі якесь шатро і мешкав би в ньому ціле літо.
Я і Олекса погодились, що місце справді варте того і що в цих руїнах напевне живуть музи.
Кость сказав ще кілька слів про Богуна, про перекази, зв’язані з його наскоком на цей замок, а тоді, як звичайно, вмостився зручніше й почав компонувати вірша. Говорив замріяно, поволі підбираючи слова, ніби відчитував затертий і невиразний текст:
«Не раз п’янять мене старих віків меди криваві.
Пробуджуючи сонну душу. І тоді —
Несусь на крилах мрій назустріч давній славі»...
— «І шепчу вірш, сховавшись в лободі», — випалив несподівано Олекса, використавши Костеву зупинку.
У першій секунді я оторопів, але потім мене пірвав такий нестримний сміх, що і ліс, і горби, і липа, і колосисті лави заскакали й закрутилися в моїх очах.
— Маєте! — зміг лишень промовити я. — Ще одна «муза»!
Однак, глянувши на Костя, я відразу перестав сміятися. Він сидів сконфужений і почервонілий з досади і, хоч старався вдати веселого., видимо, був дуже ображений.
— Олексо, — сказав я, — стараючись жартівливим тоном зм’якшити цю витівку, — вам треба намняти вуха! Я саме тільки приготувався слухати, а ви перебили. Продовжуй, Костю, ти так гарно, почав...
— «Гарно»! — перекривив мене Олекса. — Чому ж «гарно»?
— Вам не сподобалося?
— Ні. Отак, знаєте, якась розмазана фальш.
— Яка фальш? Чому розмазана?
— Бо так: сидить чоловік у бур’яні і м-р-і-є!.. Під ним сміття, а він уявляє собі, що. то «крила мрій» і що він летить на них назустріч славі. К чорту такі мрії!
— Олексо, Олексо! — жартівливо, пригрозив я пальцем. — Замовчіть, бо я також можу оповісти про одного чоловіка, що лазить, як сновида, місячними ночами, слухає соловейків і м-р-і-є...
— Ц-ц-ц!.. — потер руки Олекса. — То зовсім інше! Є речі, про які можна мріяти, а є такі речі...
— ... про які влада думати забороняє! — іронічно закінчив Кость.
— Що влада?! — з жаром заговорив Олекса. — Влада — єрунда! Є речі, про які не мріється, а робиться з них мету — і кінець!
— І ви вже зробили? — знову іронічно спитав Кость.
— Так!
— І які з того практичні висліди?
— Малі, але більші, як ваші. Я вмію стріляти, а ви не вмієте; я вмію тримати сокиру в руках і орудувати нею, а ви — ні; я вмію їздити на коні, на авті, на тракторі, і з танком також дам собі раду, а ви — ні. Ви тільки те й умієте, що їздити «на крилах мрій»!
— Олексо, — сказав я, — всяке уміння нічого не варте, коли воно не зігріте величчю мети. Пригадайте, що «па початку було слово». Шевченко...
— Так, — схопився Олекса. — Шевченко, вже сказав слово, яке було потрібне на початку! І тепер уже запізно «вибирати національність», чи там «їздити на крилах мрій»! Слово вже сказано, чудасії! Багато всяких слів сказано! Тепер треба лишень діяти!
— Що ж саме діяти?
— Ну, хоч би, от, ходити зі мною зайців стріляти. А, як хочете, я вас обох навчу орудувати сокирою, як зброєю, дам вам теоретичні лекції про будову танка й авта. Це придасться колись, коли треба буде з «крил мрій» злізти на коня, або на власну «одинадцяту»... А, як не хочете, то складайте, поете, вірша про бджіл. Чуєте, як гудуть?