І правда: ніч сплю, другу — розкіш! Тепло, м’ягенько, вигідненько... Аж на третій вечір приходжу до своєї комірки — ого! — вже нема ні перини, ні подушок. Питаю батька, а батько каже, що то мамаша для сестер забрала. Я в плач — і до матері. Мати мене за таке «нахабство» — в шию і прогнала. Сестри сміються та ще й дражняться: «Наш Альошка — пан великий: на подушках і на перині спати хоче. А на соломі в собачій буді не добре? Такий шмаровоз вошивий та ще хоче перини!» А мені жаль, такий жаль, що просто серце розривається: адже це було моє добро, чесно зароблене... Ет, довго розказувати! Тільки ж я свого не подарував: колись, коли мамаша з сестрами пішли кудись, я підібрав ключа (вони постійно свої кімнати замикали, знаєте?), забрав перину й подушки та відніс до сусіда назад. Сказав йому, щоб забрав, бо я і так з того користи не маю, лиш самі кпини й образи. Дідок забрав, але взаміну дав мені золоту десятирублівку, яку я добре заховав у шпарці вікна, а сам утік і прийшов додому аж увечері. А дома, дома! Ні, ви не повірите! Я ж малий був і дурний, тому й признався у всьому, але десятирублівки віддати не схотів. Так мене моя «ніжна мамаша» при допомозі «люблячих сестриць» так допитували, ніби в ҐПУ вишкіл пройшли: розбили мені носа, вискубували жмутками волосся, понадривали вуха, пообщипували руки, а на кінець мамаша мене замкнула в коморі і сказала, що заморить в холоді й голоді, коли я не віддам краденого. Чуєте? Краденого! От і тепер, коли читаю в газетах, що селяни державний хліб скривають, — мені відразу пригадується золота десятирублівка. Але це я так собі, між іншим, згадав...
Так от я не чекав, поки мамаша свою погрозу доведе до кінця...
— А що ж батько на це? — перебив я Олексу.
— Та те саме, що й ви тепер про голодуючих: страждав, плакав і... мовчав... Так я, кажу, виломав уночі двері і втік у світ. Слово чести, так собі тоді й подумав: «Нема мені дома життя від моєї прекрасної мамаші — то ж піду собі в світ».
Уже розвиднялося, як я в самій сорочці (а це було в лютому, знаєте?), пробігши п’ятнадцять верстов, опинився в Недайлівіці. Там один знайомий господар був, що в батька щепи купував, дрова нам возив. Харитон називався. Так я до нього. Плачу, оповідаю, що мати мене б’є, їсти не дає, каже, що я в неї десять рублів украв, а ті десять рублів мої, і я собі їх хочу сховати. Просив його, щоб у себе за наймита лишив, не хотів ніякої платні, тільки кутка й харчів. І що ви думаєте, повірив, прийняв? Ні! Правда, їсти дав, свитину якусь на плечі дав, потім пообіцяв кіньми додому відвезти, але не прийняв! «Ти, — каже, — хлопче, гроші віддай, а матері не смій між людьми судити, бо то — гріх! Мати, як мати: вона й покарає, вона й пожалує. А дитина слухати матері повинна, бо на те вона й є мама!»
Мою мамашу, правда, далеко знали, і Харитониха щось там почала говорити, але чоловік розкричався і змусив її замовчати: «Яке тобі діло до того?! Чужа сім’я — темний ліс. Сторонній людині нема чого туди мішатися!» Збіглися й сусіди на цей випадок, говорили сяк і так, деякі жінки навіть жалували мене, але остаточно всі погодилися з Харитоном: «Так, так, то ж таки мати!» «Мати б’є, не переб’є, не бійся!» «В сім’ї всяко буває!» «Еге ж, коли б дітей не бити та не страшити — що б то з них і було?!».
Я сидів довгенько в Харитоновій хаті і пильно придивлявся до всього. Чув, як Харитон кричав на старших дітей, бачив, як Харитониха одважила кілька ляпанців молодшим, але яка ж безмежна різниця була між вимірами кари в цій простій селянській родині і між тим, що творилося в нас дома! І тоді я переконався, що ці люди ніколи мене не зрозуміють, бо вони все міряють своєю міркою і не можуть навіть у думці допустити того, до чого здібна була моя мати.
Пізніше мене відвезли додому. Мати наговорила на мене Харитонові стільки страшних речей, оповіла стільки всяких «злочинів», що довірливий і простодушний чоловік тільки руками сплескував від здивування. «Ай-яй-яй! — говорив при тому. — Чи ти, бач, яке воно! А послухати його — то хто зна що виходить...»