— Та ви ж хоч познайомтеся з нею ближче! — намовляв я його.
— Не можна! — крутив головою Олекса. — Мені її товариші точно казали, що вона, попросту боїться тепер знайомитися зі мною ближче.
— І ви в це вірите?
— Певно. У неї ж іще останній і найтяжчий рік науки. А тут, як познайомимося, почнеться кохання — і наука пропаде.
— І це вам також її товариші казали?
— Казали. Вони мені взагалі всю правду кажуть.
— За спирт?
— Ну, чому ж тільки за спирт? Вони мене і без спирту люблять, бо я їм нераз яблук приношу, меду, грошей до стипендії позичаю — от вони мені з вдячности й оповідають про Ліду все. Під секретом, звичайно...
— Олексо, ви — безнадійний дурень! — зідхнув я. — Вже за це одне Ліда не повинна вас полюбити.
— Та чого ж ви лаєтесь? — ніби перепрошував Олекса. — Коли вже вам так хочеться, то я постараюся перекрити ту цілу справу.
— О, це буде мудро! Тільки я не вірю, що ви в мудрому задумі будете триматися і мудрих методів.
— Ц-ц-ц!.. Не бійтеся, я придумаю мудрий спосіб.
— Запропонуєте їй лік проти потіння ніг?
— Приліпка з вас! У неї ж ноги не потіють, і... і взагалі це було б нетактовно. Ні, я буду дуже делікатно і дипломатично, знаєте?
За якийсь час після цієї розмови задиханий і радісний Олекса прибіг до мене просто на роботу в ботанічний сад і ще з порога вигукнув:
— Вже!
— Що вже? — здивувався я.
— Довідався! Про все довідався! І вийшло так, як я казав!
Я відложив папери, примкнув двері кабінету, і, сам іацікавлений такою небуденною подією, наказав:
— Розказуйте, але тихенько!
Олекса знизив голос до шепоту і заговорив:
— Іду я, знаєте, тепер з інституту — глип! — за мною йде Ліда. Розумієте? Іде! Я — вперед, а вона — за мною, я — вперед, а вона — за мною. Я відразу зрозумів, що це неспроста так сталося і постановив: тепер, або ніколи! Отже, ідемо, ідемо... Я, знаєте, так дипломатично не зменшую ходи, щоб вона не подумала, ніби я її хочу зачепити. А вона також дипломатично не спішить, щоб я не подумав, що вона за мною біжить... Ідемо... А на розі Пушкінської і Леніна — кіоск з газетами, знаєте? Ну, тут я і вирішив: підійшов до кіоска і переглядаю газети. Беру одну, другу і з-під газети хитро так, знаєте, визираю. Іде Ліда, іде! Мені, по правді, страшно стало і ніяково якось, але я впертий, знаєте: коли вже постановив собі що, то так і мусить бути. І стою, не вступаюся! І тоді... І тоді, коли Ліда підійшла вже зовсім близько, я — трах! — і купую «Вісті». Розумієте? Купую «Вісті»! А... А вона, знаєте, що? Вона також зупинилася коло кіоску і — трах! — купує «Правду». Розумієте ? «Правду»! Я — «Вісті», а вона «Правду». Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!..
— Ну, і далі? — спитав я нетерпеливо.
— Що «далі»? — здивувався Олекса. — Далі я звернув на Пушкінську, а вона пішла по Ленінській.
— І це все?
— А що ж ви ще хотіли? — розгубився мій гість.
Я стояв цілком збаранілий і дивився на мого приятеля.
— Нічого не розумію! — сказав нарешті сердито. — І що з того всього?
Олекса з нетєрпеливости аж зайорзав на стільці.
— Ну, ну, ну... як вам пояснити?! — заговорив спішно. — Кажу ж вам ясно: я купив «Вісті», а вона у відповідь купила «Правду». Справа ясна, як Божий день!
— Хоч забийте — нічого не розумію! — повторив я. — Яка справа, в чому ясність?
— Приліпка з вас! — добродушно вилаявся Олекса. — Такої простої речі не можете зрозуміти! Кажу ж вам виразно: я купив «Вісті», розумієте? Отже, тим самим подав їй вістку, що я її люблю. А вона купила «Правду», себто, відповіла мені тим самим: «Правда, і я вас люблю».
Щоб не попасти в істерику, я мусів випити дві склянки холодної води підряд, а Олекса тим часом вдоволено потирав руки й хіхікав.
— А що? — питав переможно. — І дипломатично, і дотепно, і делікатно, правда?
— Ой, Олексо, — почав благати я, — майте милосердя наді мною і дайте мені святий спокій і з дівчатами і з вашою «дипломатією»! «Вісті», «Правда»... Ні, не можу! — і я почав наново реготати.