— Скажете, може, що я поступив нетактовно? — насторожився Олекса.
— Ні, ні, — запевнив я щиро, — ви поступили по- джентльменськи! І так дипломатично, так дипломатично, що дівчина напевне не помітила ваших «освідчин». І скажіть, ради Бога, як то можна до чогось такого додуматися?!
— Погано, хіба, придумано?
— Ідіть, ідіть! З вас такий дипломат, як і пріма-балерина з оперного театру...
— А ви на моєму місці що зробили б?
— Що я зробив би — можу вам сказати хіба увечері. Тепер не заваджайте мені, бо я маю багато роботи.
Олекса хотів ще щось доводити, але я не дав:
— Приходьте ввечері, кажу вам, тоді поговоримо. Дипломат! Чемберлен закоханий!
Посумнілий Олекса встав і мовчки вийшов з кабінету.
Але й увечері мені ні в чому не вдалося його переконати.
— Коли б вона відкинула мої освідчини... — з запалом доводив він.
— Та які освідчини?! Бійтеся Бога! Купує чоловік газету і хоче, щоб дівчина вважала це за освідчини...
— Але яку газету, яку? Як називалася газета?
— Та все одно.
— Ні, не все одно! «Вісті», «Вісті» газета, називалася!!! Розумієте?
— Ні, не розумію! І Ліда певне також не зрозуміла.
— Приліпка з вас! Вона не могла того не зрозуміти, бо моє серце тоді кричало: «Вістку подаю, подаю тобі, вістку!» І, — продовжував він перервану думку, — коли б вона відкинула мої освідчини, то купила б якогось «Комсомолбця», мовляв: «Ти для мене вартий стільки, скільки перший-ліпший комсомолець». А то — купила «Правду». «Правду» вона купила, приліпко ви клаповуха, отже й є правда!
Я вже нічого не говорив, а тільки сміявся, пригадуючи собі слова Уляни Федорівни: «Добрий він, страх добрий! Тільки ж і впертий — сохрани Господи!»
Уліті, коли Ліда поїхала додому на вакації, мій закоханий «дипломат» ходив, мов сам не свій, і не міг собі знайти місця. Туга за коханою дівчиною перетворила його в якийсь бурхливий потік радости й неокреслених надій, що своєю силою поривав навіть і мене. Олексу постійно тягнуло за мури міста в поле, над ріку, в ліс, і там він на кожному кроці знаходив прообрази Ліди.
— Подивіться на цю ромашку, — казав. — Кого вона вам нагадує?
— Ліду, звичайно, — відповів я жартом.
— Правда, правда? — радів Олекса. — Чисто, як Ліда! Такі променисті квітки, як її очі. Або, он, гляньте, дзвіночки. Кожна квітка опущена вниз, як Лідина голівка, ні? Взимку вона ходить у такій синенькій шапочці з чубочиком. Я вже тоді подумав собі, що в ній Ліда. подібна до польового дзвіночка. Ц-ц-ц!..
Одного гарного дня ми пішли на гриби. Зайшли в далекий ліс, полягали під деревами й відпочивали.
— Знаєте, — заговорив Олекса, — я все думаю, що чоловік і жінка мусять неодмінно мати споріднені фахи.
— Чому ж неодмінно?
— Та бо так... На мій погляд, чоловік і жінка мусять одне одного розуміти до найменшої дрібниці з півслова. От, наприклад, я щось там розповідатиму і скажу «термодинаміка». Ну, уявіть собі, що моя жінка того терміну не знає, а навіть поняття не має, що він означає. І як тоді? Пояснювати їй усе від самого початку?
Я всміхнувся, але не відповів нічого.
— Або, другий приклад: я скажу «біо-хемія»... Дивіться! — перебив сам себе Олекса й показав мені рукою вгору.
Я глянув у вказаному напрямі й побачив на гілці дуба білку. Потішне сотворіння щось пильно обертало в лапках, не звертаючи на нас найменшої уваги. Потім кинула те, що мала, легко й весело пострибала до стовбура, спритно поп’ялася по ньому догори, вмостилася на іншій гиляці й звідти почала з великою цікавістю розглядати нас. Олекса не витримав і засміявся. Сполошена білочка зробила великий стрибок просто в густу корону і, махнувши нам на прощання своїм пухнатим хвостиком, щезла з очей.
Олекса залився щасливим сміхом:
— Ліда, Ліда! Ну, чисто копія Ліди, ні? — сказав, підвівшись на лікті.
— Та вам скрізь Ліда ввижається: ромашка — Ліда, дзвіночок — Ліда, білка — Ліда, бджілка — Ліда, рибка — Ліда, — скрізь Ліда! — почав кпити я.
— Ні, не скрізь! Коли побачу старого мухомора — зараз і подумаю собі: а це — Павло! — відтяв Олекса.
— Я? Я мухомор?! — схопився я на ноги й жартома кинувся на Олексу.
Але він уже опинився за деревом і дражнився далі:
— Так, так, мухомор! Кожну радість чоловікові старається отруїти! Але прийде якась дурна торба, якийсь такий мішок, знаєте, і — хап! Буде мухомор у торбі! Ц-ц-ц!..
Я стрибнув з усього розгону, але Олексу було неможливо піймати: він, як білка, звияно скрутив за дерево і погнав у ліс. Присідав за стовбурами дерев, оббігав кущі, сміявся, показував мені язика і біг далі. Мов хлопчаки, ганяли ми з реготом і вигуками добрих пів години лісом, поки Олекса врешті не сказав: