— А ви знаєте ту Ліду?
— Та вже ж знаю. Гарна дівчина, статечна, ласкава, була б доброю парою для Олекси, коли б лише його схотіла.
— А вона його не хоче?
— «Не хоче»! Вона ні сном, ні духом нічого не відає, ще більше, як Тамара.
— Справді? Навіть не догадується?
— Ні-ні ані трошки! Вона взагалі хлопців немов би й не бачить, не в голові їй. А ті її товариші — то капосники! Обплутали Олексу цілком. Отак безстидно приходять до нього й жажуть: «Олексію Михайловичу, Ліда просила у вас пів літра спирту. Їй дуже потрібно». І він дає. Не спитає, бач, для чого дівчині спирт? Другим разом приходять та й: «Олексію Михайловичу, Ліда дуже любить медок...» Він такий радий — і зараз принесе меду. А то знову: «Олексію Михайловичу, Ліда хотіла б смаженого зайчика з’їсти, бо вона, знаєте, тепер дуже багато працює, і їй треба підсилене харчування». Він і зайця притащить.
— А ви всмажите... — докинув я.
— Та всмажу, бо що маю робити? А ті шибеники розведуть спирт медом, вип’ють, зайцем закусять і сміються: «Продовж, — кажуть, — Боже, кохання нашому лаборантові, аж поки ми інститут закінчимо!»
— І ви нічого Олексі не кажете?
— Казала, та вийшло ще гірше: почав по два зайці носити. «Один, — каже, — для Ліди, а другий — для хлопців, бо й вони ж їсти хотять». То тепер хлопці, замість одного, по два зайці на вечерю мають.
— А чому ж Ліді ніхто нічого не скаже? — обурився я. — Адже це нечесно, що хлопці надуживають її іменем.
— Ох, голубе, а хто ж їй скаже? Я? Я вже стара, щоб у пльотки мішатися.
— Та чому ж ви? Невже поза вами нема нікого?
— Нема, голубе, нема. Хто знає про це все — у змові разом. А .хто не є у змові — той не знає. То тільки я одна в тайну посвячена, бо мене ж не бояться, що я піду Ліді розказувати.
Я доніс дрова Уляні Федорівні до дому, розпрощався з нею і вернувся назад з твердим наміром розказати Олексі при першій же зустрічі всю правду. Вирішив говорити з ним гостро й одверто, а навіть, коли б виникла потреба, піти просто до тих студентів і в присутності Олекси їх здемаскувати. Та, чим більше я думав, тим більше переконувався, що з того знову нічого не вийде. Олекса завжди проявляв подвійну впертість, коли його переконувалося з запалом. Натомість, мимоходом кинене зауваження, чи проста байдужість непокоїли його, зроджували сумніви і примушували ревізувати свої погляди і вчинки. Отож, коли він прийшов до мене наступного разу і завів розмову про всякі речі, я слухав його спокійно, а потім ненароком сказав:
— Олексо, Ліді потрібні гроші. Просила вас, щоб ви їй дали двісті рублів.
Олекса від цих слів раптово пересмикнувся і застиг у глибокому здивуванні. Потім подумав і усміхнувся:
— Ет, провокатор! Думаєте, що я вам так відразу й повірю?
— Не вірите?
— Ні.
— Дивно. Іншим у таких випадках вірите...
Олекса знову задумався і почав енергійно терти чоло. Обличчя його все більше хмурилось, а нарешті він схопився, злий і обурений:
— Це — свинство з вашого боку, Павле! — крикнув на цілий голос.
— Чому свинство? — вдав я здивованого.
— Не вдавайте дурного! Ви знаєте, чому це свинство, і я вам не буду пояснювати! Але запам’ятайте собі, що з Лідиного імени я не дозволю робити жартів навіть вам! Розумієте? Навіть вам! І... і взагалі не хочу вас бачити!
— Ну, так, — сказав я якомога спокійніше, — жартувати не дозволено навіть мені, зате іншим...
Але Олекса тільки рукою махнув і вискочив уже за двері. Я залишився з недоговореною фразою на устах, сердитий і на себе, і на Олексу за такий жалюгідний вислід «дипломатично» підготовленої розмови. З досади викурив цигарку й пішов замикати двері. Та ледве я взявся за ручку, як вони відчинилися, і в них пролізла Олексина голова.
— Слухайте, ви, приліпко, — зашипів, злісно світячи заокругленими очима. — Я завтра ж про все спитаю особисто Ліду, розумієте? Даю вам слово чести, що підійду до неї і спитаю. І — запам’ятайте! — коли виявиться, що хлопці зробили з мене блазня, — то я їх завтра битиму по пиках на очах у цілого інституту! Тут даю вам також слово чести!
І, не давши мені промовити ні слова, Олекса спішно віддалився.
Я остовпів від страху, бо бачив, що мій приятель не жартує і свою погрозу здійснить. Миттю оцінивши наслідки такої розправи, я опам’ятався, вхопив з вішака свій плащ і побіг за Олексою. Ледве догнав його на четвертому кварталі й відразу повис йому па лікті.
— Олексо, — зашептав благально йому у вухо, — не робіть того, прошу вас!
Олекса ніби не помічав мене і, хоч я всім тягарем свого тіла старався загальмувати його ходу, ішов тим самим спішним кроком.