Олекса сердито глипнув на мене зизом і відвів очі.
— А знаєте, — сказав після павзи, — я й справді чомусь боюсь дівчат ініціативних. Ви не думайте, що була тільки одна така, «квітка»; їх було далеко більше. Та й тепер є, таки між студентками... І такі є для мене найбільше страшними, себто, найменше симпатичними, хотів я сказати. Ініціятиву мусить проявляти мужчина, правда?
— Та всяко буває...
— Я знаю, що буває всяко, але я питаю, як повинно бути ?
— Ну, от! А щойно ж сказали, що Ліда повинна сама поцікавитися вами ближче.
— Е-е, вона тепер може, бо ж я вже перший нею зацікавився, перший! Ініціятива була моя. Моя! Розумієте? — і Олекса гордо вдарив себе в груди.
З уваги на хворобу Олекси я не хотів його дратувати й піддавати критиці таку «ініціативність», та й, зрештою, не мав я права намовляти його справді до рішучіших кроків, не знаючи наперед, чим це все могло скінчитися. Тож, радий, що Олекса відложив свій намір розправи з студентами, я постановив собі на майбутнє більше в тій дивній історії голосу не забирати й лишити подіям плисти так, як їм було призначено.
І дійсно, все йшло добре: студенти виїхали на дипломну практику, а Олекса видужав, виписався з лікарні, приступив до праці і, хоч увесь час говорив про Ліду, нічого вже не згадував про, хитрощі її товаришів. Збирався він знову писати до неї, але, мабуть, через те, що я його не відговорював, так таки й не вислав ні одного листа. Зате, чим більше наближався термін повороту студентів з практики, тим більше він нетерпеливився, а в останні дні я вже побоювався, щоб цей вогонь нетерплячки не спалив мого закоханого приятеля на попіл. Він запевняв мене, що, тепер буде вже рішучішим і за всяку ціну постарається зблизитися з Лідою, принаймні настільки, щоб дівчина звернула на нього увагу й відчула поважність його наміірів.
— Побачите, побачите! — говорив хоробро. — От, підійду до неї, спитаю, як їй поводилось па практиці, а навіть запропоную їй переглянути дипломну роботу. Для мене ж це — єрунда, знаєте...
Однак, коли Ліда повернулася, вся Олексина відвага раптом щезла, і він, приходячи до мене, уникав усяких розмов про своє кохання.
— Як же ви, Олексо, — спитав я одного разу, — бачили вже Ліду?
— Бачив... — якось неохоче відповів Олекса.
— Не говорили з нею?
— Ні. Все нема нагоди, знаєте... Вона така зайнята тепер підготовкою захисту диплому, що не випадає їй надокучати...
Я більше не випитував, бо розумів, що вся «ініціативність», на яку здобувся Олекса, вже вичерпалася, і більшого від нього годі чекати.
Та якось увечері він прибіг, розпромінений радістю, щасливий, і поклав перед мною на столі щось дбайливо загорнене в білий папір.
— Що це таке? — спитав я, розгортаючи, пакуночок. — Рожа?! Гм... Чи це не від Ліди часом?
— Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. — почав терти енергійно руки Олекса — Вгадали! І що ви на це скажете?
Я справді здивувався і зрадів одночасно.
— Ґратулюю! — вдарив Олексу по плечі. — Тепер скажу, що маєте досягнення: подарована квітка — це вже знак неабиякої ваги!
— Правда? Правда? А ви все не вірили. Мухомор з вас!
— Добре, добре, хай я вже буду, чим хочете... Але розкажіть, як же це сталося?
— Та дуже просто, — почав охоче Олекса: — були сьогодні вправи в лябораторії, і Ліда прийшла з оцією рожею. Я відразу зрозумів, що це неспроста, але вдав, ніби не помічаю нічого. Дві години студенти працювали, а я ходив і помагав. їм. І потім усі зібралися й пішли. Я — глип! — а на столі, біля якого сиділа. Ліда, лишилася рожа, зовсім зів’яла... Ц-ц-ц!..
Мабуть, моє обличчя виявило велике розчарування, бо Олекса відразу його помітив:
— Ви чого кривитеся, мухоморе? Вже хочете мене знову в чомусь перекопувати?
— Ні, Олексо, я вже вас переконувати не буду. Думайте собі, що хочете...
— Але ж рожа, рожа, приліпко ви клаповуха! Зів’яла рожа, розумієте?! Ліда в’яне від кохання, як рожа без води, і дає мені про це знати.
— Добре, добре, хай буде по-вашому... — сказав я кисло.
Олекса розсердився:
— Коли ви такі, то я вам більше ніколи нічого про Ліду не казатиму!
Однак, це була тільки порожня погроза. Випадок з зів’ялою квіткою, забутою, чи покинутою на лябораторному столі, зробив Олексу цілком божевільним від щастя. Він тепер говорив і сміявся безугаву та цілий світ бачив через рожеву призму свого щастя. Знову ті студенти, яких він збирався бити, стали його повірниками і щодня приносили йому якісь новини «від Ліди». Я вислуховував їх уже мовчки. Нетерпеливо чекав того моменту, коли всі вони роз’їдуться, і тільки зі страхом думав над тим, що може статися, як Олексі одного дня впаде до голови думка поговорити з Лідою.