Я злякався не на жарт: Олексине лице налилося кров’ю і стало цеглясто-червоним, очі розширилися, як у вмираючого, або божевільного, а сам він раптом скорчився, ніби від нападу епілепсії.
— Олексо!!! — кричав я. — Олексо! Що з вами?!!
Олекса почав бліднути на очах, з цеглясто-червоного обличчя його зробилося восково-жовтим, а на чолі рясно виступили краплі поту.
— Ні, ні, — застогнав він, опускаючись у фотель і закриваючи обличчя руками, — це неможливо, що ви кажете!
— Та що з вами сталося, скажіть?!! Ви хворі?
— Так, я просто хворий від того, що ви тепер показали! Як можна?! Це ж... Це ж — страшно аморально!
— Що аморально?
— Так поступати з дівчиною...
У мене відразу відлягло від серця, але одночасно я роззлостився.
— Тьху, до дідька! — крикнув з досадою. — «Аморально»! А як же ви собі женячку уявляєте?
Олекса провів руками по лиці й глибоко зідхнув, немов збудившись з поганого сну.
— Женячку? — перепитав задумливо. — Гм... Так то ж зовсім інша річ... То ж — власна жінка, а то — дівчина. Хіба ви не розумієте різниці?
Я вже починав сміятися:
— Це напевне про вас люди кажуть: «Добре було татові женитися з власного жінкою, а мене, ось, хотять оженити з чужою дівчиною»... Слово чести, ви — як той Гоголівський Подколєсін... І що ви бачите неморального в тому, щоб обняти дівчину й поцілувати? Та ж відколи світ світом, стоїть, так робиться!'
— Чекайте, чекайте! — тер безжально чоло Олекса. — Ну... ну, добре... Підійти, обняти і... і обняти, одним словом. А як вона образиться?.
— Та чого ж образиться, коли вони тільки того й чекає?
— А ви звідки знаєте, що вона тільки того чекає?
— Коли б це була моя дівчина — то я знав би це напевне. А ви, коли не знаєте, то не пробуйте ліпше, бо може вийти погано.
— Я не знаю, справді...
— То чому ж тоді торочите мені, що Ліда вас любить, що сохне за вами, як рожа без води?!
— Га? А так, звичайно, я думаю, що вона... Себто, всі кажуть... Потім та рожа... І взагалі... Але це все єрунда, звичайно... Я хотів тільки знати, на випадок, коли вийде таке, як у вас з Галею... І тоді як?
— Що «як»? Ніяк!
— Починати обіймати іншу, так?
Я почував, що мені вривається терпець.
— Ат, Олексо, відчепіться від мене і не випитуйте! — вибухнув нарешті. — Коли ви не мужчина, а якесь непорозуміння, то наука теорії вам нічого не дасть! Ви й так ніколи жадної дівчини не обіймете, і ні Ліда, ні ніяка інша дівчина вам не скаже: «Олексо, я люблю тебе»!
Після цих слів я, на своє велике здивування, помітив, що обличчя Олекси раптом прояснилося, а з грудей вирвалося зідхання полегші.
— І добре! — сказав радісно. — Кажу вам, що я міг би померти в такому випадку зі страху.
— То навіщо ж тоді створюєте собі якісь ілюзії?! — напав я. — Пощо ж плекаєте якісь мрії?! А уявіть собі, що Ліда й справді у вас закохана, то тоді як? Тоді як, питаю вас?!! Чи це було б чесно — закрутити дівчині голову, знаючи иаперед, що ви ніколи не зважитесь її обняти, а від її признання можете вмерти?!
Олекса зіщулився від тих слів, немов би я кидав на нього камінням, і знову закрив лице руками.
— Ах, це все дуже складне й тяжке для мене! — обізвався глухо. — Таке складне, таке болюче й страшне, що ліпше про нього не говорити...
— То ви боягуз!
— Я?
— Певно, що ви, а не я!
— Гм... Не знаю...
Олекса хвилинку щось уперто подумав і раптом розсміявся.
— А це цікаво, знаєте? — заговорив живо. — Влади не боюсь, міліції не боюсь, в’язниці не боюсь — взагалі ніяких ворогів не боюсь! А от Ліду я так люблю — і боюсь! Чому?..
***
Я погано спав ту ніч. Непокоїла мене думка про Олексу, і я вже дуже жалував, що не відговорив його йти ловити рибу. Над ранком, коли я вже добре заснув, знову збудив мене якийсь підозрілий рух і притишені розмови під вікнами на вулиці. Я встав і відчинив двері.
— Що там таке? — спитав сусідів, які також повиходили з мешкань і стояли, ховаючись по темних кутках попід стінами.
— Та хто його знає... Щось є, а що — невідомо. Алярм якийсь, міліція й військо напоготівлі. Може, щось починається...
— Ходімо ліпше по хатах, — запропонував чийсь розсудливий голос. — Не стіймо, щоб у якусь халепу не влізти...
На цю осторогу люди мовчки заворушились і почали розповзатися по своїх мешканнях.
«Бодай того Олексу біда взяла! — подумав я сердито, вернувшись до хати. — І вибрав же якраз ніч на рибу! Як не піймала його варта на ставках, то тепер готова піймати міліція в місті з речевими доказами...»
І я вже не спав до світанку.
Та ледве засіріло, як у двері постукав Олекса. Я пізнав його стукіт і зрадів.