— Ой, Олексо, Олексо! — покрутив головою. — Бити вас, та нема кому!
— Ц-ц-ц!.. — щасливо розсміявся Олекса й виклав на столик чотири великі рибини.
— Смійтеся собі на здоров’я, а я цілу піч не міг спати. Ви ж знаєте, що вночі був алярм?
Олекса засміявся ще веселіше:
— А знаєте, — спитав, — хто той алярм зробив?
— Може, ви?
— Я!
— Та йдіть!
— Слово чести! Пішов я, знаєте, до ставків, заліз у лози й сиджу. Клюнуло раз, клюнуло другий раз, клюнуло й третій раз... Сьогодні добре клювало, знаєте... Я вже закинув четвертий раз, а тут раптом коло мене у двох кроках: «Хто такий? Стій, бо. стріляю!» Ц-ц-ц!..
Мені пішов поза шкірою мороз, а Олекса жартівливо оповідав далі:
— А я тоді таким, знаєте, страшним, утробним голосом відповідаю: «Ви, хлопці, не лізьте сюди, бо тут таке побачите, що й життю своєму раді не будете! Деріть звідси, поки не пізно!» Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Чую — пошелепотіло. Спочатку тихо й обережно, а потім тільки — гуп - гуп - гуп! — аж земля трясеться. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Ц-ц-ц!.. Я так і знав, що сторожі побіжать по допомогу, а тому вже не чекав довго: як тільки клюнуло четвертий раз — зараз змотав вудки, забрав рибу і в ноги! Ц-ц-ц!..
— Бодай вам, Олексо, ні дна, ні покришки! — сказав я, обтираючи холодний піт з чола. — І що за дурне зухвальство?! Ну, а якби піймали?
— Ц-ц-ц!.. Приліпка з вас! «Піймали»! Кого, мене піймали? А фіґу з маком! Я в одного пікета попід самим носом прошмигнув, а ви — «пійма-а-ати»! Давайте краще якусь миску, щоб рибу почистити. Додому вже не понесу, а так до вечора зіпсується...
Коли я пізніше йшов до праці, на всіх видних місцях красувалися свіжі й мокрі ще від клею остороги. В них сповіщалося, що цієї ночі в околиці цукрозаводу викрито цілий десант диверсантів, які мали на меті, очевидно, висадити в повітря цей важливий господарський об’єкт. Але, завдяки хоробрості й відданості сторожі, диверсантам не вдалося свій намір перенести в життя. Органи державної безпеки впали вже на слід і мають надію незабаром поставити злочинців перед судом совєтського закону, але одночасно звертаються з відозвою також до всього населення: кожного підозрілого затримувати й передавати в руки міліції, або ҐПУ.
Увечері ми їли свіжу рибу й реготали до сліз, а в місті ще кілька днів не було спокою...
***
Випало так, що за тиждень приблизно перед закінченням навчального року в інституті мені треба було заглянути на одну пробну ділянку тютюну, що її заложено в колгоспі, віддаленому від міста на яких п’ятнадцять кілометрів. Комунікації з тим селом не було, і я мусів іти пішки. Тож, постановивши собі зробити це у вихідний день, я запропонував Олексі дотримати мені товариства. Той, звичайно, радо погодився, і ми пішли.
Поки дотюпали до села, поки я скінчив оглядати ділянку, поки ми вернулися назад — стояла пізня ніч, а на додаток насунулася густа хмара, з якої кресали грізні блискавки.
— Ви не добіжите додому перед дощем, — сказав Олекса. — Давайте завернемо до мене.
— Ні, дякую, Олексо... Я боюся вашої мамаіш і не маю охоти з нею зустрічатися.
— Ну, от іще єрунда! Ви ж зі мною. Ходіть!
Я хотів протестувати, але в той самий момент линула така злива, ніби в небесах зробилася діра на всю ширину склепіння.
— Скоро! Бігом! — крикнув Олекса і погнав уперед.
За пів хвилини ми вже були біля його хати.
— Сюди, за мною, через паркан! — кричав Олекса.
Ми перескочили паркан, пробігли попід деревами й опинилися під захистом піддашшя.
— Тепер чекайте, а я піду розбуджу батька, — сказав мій приятель і завернув за ріг будинку.
Незабаром двері, біля яких я стояв, відчинилися, і в них з’явилася постать Олексиного батька.
— Заходьте, заходьте, — прошепотів він тихенько, взяв мене за руку й повів у пітьмі вперед. — Обережно, тут скриня... А тут — бочка... Не зачепіться... А ось тут — двері. Прошу...
Шаркнули сірники, заблисло світло нафтової лямпи — і я побачив нарешті кімнату. Була вона досить маленька й бідно обставлена: два ліжка, великий стіл, два стільці і стара шафа. Все це стояло тісно одне побіч одного, так що в кімнаті ніде було обернутися.
— Біжи, сину, принеси хліб, сало й усе, що там знайдеш, — говорив тихо старий Ухо. — Там у печі чайник, напевне ще теплий... Та тихо, щоб мамаші не збудити...
— Не клопочіться, — поспішив я при згадці про «мамашу». — Я ось тільки перечекаю, поки дощ перейде, і піду додому.
— Ну, навіщо ж час дармувати? Поки дощик собі йтиме — ви й підкріпитеся, — відповів басько.
Олекса безшумно вислизнув з кімнати, і ми лишилися зі старим удвох. Це був надзвичайно милий дідок з блакитними ласкавими очима, сивенькою борідкою і малесеньким, мов гудзичок, носиком. Ступаючи по хатї, він сильно налягав на ліву ногу і чомусь видався мені дуже подібним до Олекси в ті часи, коли він шкутильгав після випадку з колінним яблуком.